Сьогодні у соціальному служінні вимушено переселеним українцям треба насамперед приділяти увагу розвитковим проектам, а не гуманітарній допомозі. Тобто давати людям не рибу, а вудку. Про це заявила доктор соціологічних наук Оксана Іванкова-Стецюк, розповідаючи учасникам спецкурсу ПМВ для семінаристів, що триває у Дрогобичі, про виклики соціального служіння сім’ям вимушених переселенців в Україні.
Вона розповіла, що з 2007 року працює в Карітас і останні 4 роки займається проектами для вимушених переселенців.
«Починаючи з 2014 року через військових конфлікт на Сході багато українців змінили місце проживання вимушено. Найбільше переселенців опинилися в Харківській та Луганській областях і в Києві. Багато з цих людей у потребі, вони полишили свої домівки, часто зруйновані, і наша Церква від 2014 року через Карітас допомагає їм», – зазначила Оксана Іванкова-Стецюк.
Вона відзначила, що основні напрями соціального служіння: гуманітарна допомога, забезпечення основних потреб – житла, продуктів харчування, ліків, одягу.
«Донори, які нас підтримують, кажуть, що гуманітарна криза вже не є така гостра, як на початку, і треба більше працювати над розвитковими проектами, треба давати людям вже не рибу, а вудку», – підкреслила науковець.
Також, відзначила дослідниця, Карітас надає психологічну допомогу вимушеним переселенцям. І наголосила на важливості їх інтеграції в громадах, зокрема церковних, чому сприяють спільні проекти, до яких мають долучатися як старі учасники громади, так і нові.
Оксана Іванкова-Стецюк також поінформувала семінаристів про 6 моделей інтеграції мігрантів в приймаюче середовище. І відзначила, як ці моделі працюють в контексті зовнішньої і внутрішньої міграції.
«Асиміляція – перша модель. Людина хоче забути про свої витоки і злитися з новим середовищем. Коли їдуть за кордон – це не добра модель. А асиміляція всередині однієї країни – це зовсім інший контекст. Якщо говорити про асиміляцію вимушених переселенців, то це ті люди, які намагаються самостійно дати собі раду, відмовляються від пільг, іноді почувають провину за події, які розпочалися на Сході», – зазначила доповідачка.
Друга модель – «діаспора». «Для нас бажана модель для ситуації зовнішньої міграції. Це ваші вірні на парафіях УГКЦ за кордоном. Вони гуртуються, вони активні, беруть участь у всіх заходах. Якщо говорити про внутрішніх переселенців, то йдеться про людей, які бажають зберегти свою регіональну ідентичність, підтримують зв’язок з земляцтвом, але водночас прагнуть включатися в життя громади», – зауважила науковець.
Говорячи про модель «транзит», вона відзначила, що йдеться про осіб, які постійно змінюють місця проживання, шукаючи кращих можливостей.
«Коли говоримо про внутрішніх переселенців, то ці люди мобільні, шукають кращих можливостей і серед них є багато тих, хто зміг перетворити ситуацію переселення для свого особистісного зростання», – підкреслила доповідачка.
Інші моделі являють собою інтеграцію зі знаком мінус, тобто мігранти не інтегруються.
Це модель «гетто» (для якої характерні споживацькі настрої і постійні прохання), модель повернення (налаштовані повернутися додому) і модель «маятник» (періодично повертаються додому). «Маятник – найскладніша модель для внутрішніх мігрантів і найкраща для зовнішніх», – додала Оксана Іванкова-Стецюк.
Вона також наголосила, що під час війни дуже важливим є миробудування в громадах, налагодження добрих відносин з новими людьми.