Image

Інтерв’ю тижня

0 Comments


«Серце в мене напевно з каменю…»
Євдокія Миколаївна зазнала не кращої долі у цьому світі. Але вона не сумує і не жаліється на життя. Всі негаразди – смертельний голод 1932-1933рр., втрату родичів, війну, каторжну роботу у Третьому Райху тощо – навчилася сприймати із смиренністю. Сьогодні вона вдячна працівникам «Домашньої опіки» Карітасу України за увагу,



допомогу і жертовність.
 
Євдокія Миколаївна Полуляченко народилася у селі Святе (яке згодом радянська влада вирішила через занадто релігійне забарвлення перейменувати на Озерне, бо поряд було велике озеро) Чернігівської області.
 
«Наша родина жила заможно: мати з батьком працювали і мали власне господарство», – згадує співрозмовниця. Але все з часом змінилося. Її батько написав заяву на вступ до колгоспу, а мати вперлася. Сталінська індустріалізація потребувала нових ресурсів. Представники влади експропріювали майже все майно, навіть вікна побили. «У тридцять третьому році почалася в нас голодовка. В нашій родині було п’ятеро хлопців і двоє дівчат. Усі хлопці повмирали», – з жалем говорить Євдокія Миколаївна. Згодом помер і батько. Щоб якось вижити героїня втекла до Києва, де працювала господаркою.
 
Почалася Велика Вітчизняна війна. З початком війни пані Євдокія повернулася до рідного села. Її сестра встигла вийти заміж за голову колгоспу. Коли прийшли німецькі війська і почалася практика збору остарбайтерів для праці до Німеччини, сестра змогла домовитися з німецькою адміністрацією, щоб замість неї поїхала Євдокія Миколаївна. Так наша героїня опинилася в Німеччині на «добровільних роботах». «Пан поліцай (не знаю, як його кличуть, ми всіх їх називали поліцаями) їде на возі, а ми біжимо за ним як собаки. Так до Чернігова дісталися, а там на потяги посадили і повезли до Німеччини. В Німеччині построїли у чергу, ходять вибирають, ніби як рабів продавали. Бачили, як гроші брали за нас. Тобто нас продавали», – розповідає про жахіття тих років Євдокія Миколаївна.
 
Працювала пані Євдокія на фабриці – на верстаках виробляла деталі для фронту. «Жили за колючим дротом, хоча краще ніж у концтаборі. Ми ж все-таки вважалися найманцями. Годували нас лушпайками: німцям варять їсти, а відходи – остарбайтерам, – каже Євдокія Миколаївна. – Капусту понарізають, рештки мітлою з підлоги позгрібають і нам з цього варили їсти. Їжа була тяжка».
 
Щоденний раціон «вільних працівників» складався із юшки, яка містили висушену капусту, хробаків та 200 грам хліба. Щоправда не завжди отримували свої 200, бо поки дійде до адресата шматок хліба, хтось відламає собі частину. «Я лівою рукою закривала очі, а правою їла, бо вижити хотіли, – із сумом розповідає Євдокія. – Інші дівчата не хотіли їсти, за це їх карали – батогом били, суп на голову виливали».
 
Виживання вимагало хитрощі та ризику. Іноді вдавалося красти картоплю на кухні. «Нас могли суворо покарати, але я візьму пару-трійку картоплин, прийду до бараку і сховаю у дірку у підлозі. Перевірка пройшла, я дістала картоплю».
 
Згадуючи під час розмови епізоди виживання, підопічна Карітасу, вимовила ім’я свого чоловіка. Йому випала краща доля: спочатку працював в господарів, а потім на маслозаводі. Звідти приносив їжу своєї дружині, а та вже ділилася з ближніми. «Ми зустрічалися біля туалету, я відпрошувалась, а Петро під огорожею прорив яму і так передавав пайок».
 
Але зла на німців літня жінка не тримає. «Були хороші в німців люди, а були й погані, як і скрізь, – зізнається вона. – Були співчуваючи нам, прагнули допомогти – більше їжі давали. Повариха німецька була хороша, а що вона зробить?»
 
Віт всіх тягот люди з глузду з’їжджали, вмирали і від важкої праці (до 16 годин на добу) і від психологічного оточення. Загалом Євдокія Полуляченко пропрацювала в Німеччині з 1941 по 1945 рік. Коли американські війська звільнили їх, то прийшлося діставатися до дому власним ходом. «Комусь пощастило, бельгійці нелегально у мішках перевозили до себе, а так ми всі мусили повернутися на батьківщину… Йшли по дорозі, хтось підвезе нас, а там вже на потяги погрузили нас і приїхали до себе».
 
Ніби на цьому мали скінчитися всі життєві негаразди, але важка доля не відпускала від себе Євдокію. Чоловік від неї пішов, а вона від нього у 1946 році народила дитину-інваліда (відгукнулися тяготи на чужині). Рідна сестра (та що вмовила німців замість себе сестру відправити) була незадоволена поверненням живої Євдокії, бо вже привласнила собі батьківську хату й ні з ким ділитися не хотіла. «Сестра в мене погана: була гірше за німців», – констатує пані Полуляченко.
 
Зараз Євдокія Миколаївна живе зі своєю донькою-інвалідом, її чоловіком (теж має інвалідність). Каже, що життя важке було і радіє, що завжди самотужки змагалася, а тепер є на кого опертися та відчувати людську увагу. Все сімейство щотижня відвідує працівниця проекту «Домашня опіка» з Карітасу Києва Марія Іванівна. «Спасибі що є дівчата, які до нас приходять», – усміхається вона.
 
А закінчила Євдокія Полуляченко на оптимістичній ноті. «О це мені зараз дев’яносто. Серце в мене напевно з каменю, що так довго прожила», – в чергове на обличчі цієї мужньої людини з’явилася щира усмішка. 
 
А скільки ще є людей з важкою долею, скільки немічних старих, які потребують уваги?!?
Пані Євдокія тільки одна з осіб, для яких Карітас України здійснює проект «Домашня опіка». На кошти іноземних та місцевих донорів працівники Карітасу намагаються надати максимально якісну, комплексну допомогу, беручи до уваги не лише фізичні, а й духовні проблеми людини. У центрі уваги «Домашньої опіки» є особистість і  те середовище, в якому вона змушена жити…

Categories: Новини

Залишити відповідь

uk Ukrainian
X
%d bloggers like this: