В Міжнародний День миру (його святкують вже 36 років), Генеральна Асамблея ООН пропонує відмовлятись від насильства та говорити про те, як можна досягати миру.
Пропонуємо інтерв’ю журналістки, активістки, медіаторки Наталії Кузьми з філософом, богословом, науковцем Олександром Філоненко. Розмова велася в межах Миротворчої школи інтелектуального розвитку, організованої Карітасом Київ.
Н.К. – Олександре, що є причиною конфліктів в нашому суспільстві, з Вашої точки зору? І що необхідно робити для того, щоб ми почали будувати мир?
О.Ф. – Для нас, часто, оточуючі люди – загроза. Живемо, мінімізуючи ризики, страхи з приводу вторгнення у наше життя Інших. Ми вибираємо Інших – з кимось будуємо стосунки, з кимось – ні. Установка така, що інша людина – у кращому випадку до нас байдужа, в гіршому – небезпечна. І не лише інша людина, а й сама реальність.
Нема ніякого іншого ресурсу вийти з суспільства ризиків та перестрахування, як можливість побачити в іншому не тільки небезпеку, не тільки загрозу, але і нову можливість. Інший – не як чужий, а як друг і гість.
У слов’янських мовах є розуміння «другого» як друга, інакшість у позитивному розумінні.
Перед нами вибір: «Інший – або радикальна небезпека, або можливість дружби».
Коли закінчилась перша світова війна, німецький інтелектуал Мартин Бубер презентував свою філософію діалогу. Вихід з кризи війни він побачив у можливості побачити в іншому друга.
Вже після другої світової війни великий французький мислитель Еммануель Левінас створив філософію Іншого. Він опонував Буберу. Він говорив про те, що після досвіду Голокосту, насилля, Гулагу не можливо розраховувати, що людяність залежить від діалогу, адже діалог передбачає взаємність. У діалозі має бути співбесідник, який приймає масу правил взаємності. Коли є полонений у концтаборі і він спілкується з охоронцем, то чи може розраховувати на те, що охоронець вступить з ним у діалог? Для охоронця полонений – річ.
Відтак Левінас говорив про те, що людяність не може починатись з діалогу, але може починатись з етики. З етики, у якій перша умова – це не симетричність, не взаємність, а визнання, що Інший теж людина. Коли я зустрічаю іншу людину і якою б вона не була і якби не ставилась до мене, я признаю у ній людину.
Етичним людина стає і людяним у той момент, коли приймає перший асиметричний безумовний крок на зустріч іншому. Через цю етику Левінас намагався збагнути, що нам робити з катастрофами 20 століття. Вважав, що можлива лише одна етика – асиметрична. Етика мужнього прийняття Іншого.
Н.К. – Приймати іншого навіть, якщо він ворог? Звідки ж брати мужність? Чи нема тут небезпеки бути жертвою і жити українським: «хто терпен, той спасен»? Пристосовуватись під сильнішого? Бути жертвою, яка у якийсь момент очікуватиме/вимагатиме винагороду за своє терпіння?
О.Ф. – Я знаю, що така асиметрія існує у моїх стосунках з Богом. Він не питає мене, що я готовий робити навзаєм, просто дає. Безумовна любов між мною та Богом визначає мою можливість відноситись так і до іншого. Тобто любов не як жертва, а як сила.
Це можливо лише, коли знаю, що таке мир і що таке любов направлена на мене.
Для мене християнство – це не про жертовну любов, а про розуміння безумовної любові Бога до мене. Це практики любові. Якщо я ще цього не відкрив – не можу любити. Це суть християнської асиметрії. Далі – ще цікавіше. Я дізнаюсь про дії Бога через інших людей. Весь світ повернений до мене цією любов’ю. Народжується базова довіра до світу. Цей світ – не світ ризиків, а світ добра. Я любимий і можу любити когось.
Сьогодні в Україні головний герой «активіст», громадянське суспільство сильне, сильною є можливість волонтерства, активна моральна позиція. Це – круто. І важливо побачити, що активізм починається з того, що десь у своєму житті хтось прийняв цей світ як щось позитивне. Повірив. І ось є ресурс віри.
Великий ресурс – бачити красу світу та гідність іншого.
Простий приклад. Багато років тому ми з друзями почали ходити в дитячий будинок. І є річ, яка ранить багатьох волонтерів. Дорослі приходять сюди, щоб подарувати своє серце, своє життя дітям, а виявляється діти цього не потребують. Але бачив і інших, що приходять у сиротинець як на свято. Секрет – простий. Можна увійти у складну ситуацію тільки з однієї позиції – коли разом з собою приносиш не себе, а щось велике, що робить тебе самим собою. Я маю приходити з чимось великим у душі. Якщо нема – не потрібно іти. Серце не достатньо велике, щоб бути людяним.
У нашому житті є такі досвіди великого, коли замовкаєш у благоговінні. Коли бачу щось красиве, зворушливе – сам собі не цікавий, весь у спогляданні. Тоді наповнююсь цією красою. І от з цим миром у душі, величчю, коли втрачаю дар мови від захоплення можу заходити в конфлікт. Якщо нема довіри до світу, не бачу прекрасного, не можу співпереживати – простого бажання, простого «мене» – не достатньо. Я надто малий аби стикатись з тими конфліктами перед якими ми нині стоїмо.
Це один зі способів говорити про людські катастрофи 20 століття – гулаги, концтабори, розстріли, голодомори – з дітьми. Ми не можемо це передавати як простий історичний досвід, бо це страшні речі, чи закликати бути добрими. Ніхто не знає, як діяв би у катастрофі. Ми можемо – і дорослі, і діти – відчути себе малими перед цими випадками і знайти у своєму серці щось глибше, аби цьому протистояти. І це не про мою силу чи мужність. Це про досвід величі.
У 2014 році у Харкові панував страх. Ми боялись, що танки ввійдуть, не знали відповідей на питання – виїжджати чи ні, продавати квартиру чи ні. У якийсь момент усі втомились боятись. Виявилось, що є лише одне важливе по справжньому питання: «Чи існує у твоєму серці така глибина, що глибша зла?» Якщо ти її не знаєш – то ти програв. І ми започаткували Данте фест. Данте відомий спеціаліст по пеклу, і, в якомусь смислі, він став нашим провідником у рай. Ми почали говорити і думати про те, що у нашому серці глибше і як ми досягаємо цієї глибини? З цією глибиною можна дивитись і не відводити очей від катастрофи.
У християнській традиції заведено думати, що зло – це зло. У ньому нема раціональних причин. І, взагалі, не треба на зло дивитись довго. З іншого боку, коли ми оточені злом, ми маємо не просто дивитись, а розуміти з більш глибокої позиції ситуацію, ніж зло.
У миротворчості найбільший ресурс – це не ті сили, які вигорають, це не розрахунок на свої сили, це опора на щось більше, ніж ти сам, що робить тебе живим, тебе наповнює.
Коли людина у біді чи вибухає конфлікт, то складно повірити, що це перша точка виходу. Консенсус, переговори – сміття, якщо не знаєш звідки входиш. Не ресурси інтелектуальний чи емоційний, щось більше – знання того, що світ добротний, у світі є щось, чому можеш довіряти безумовно.
У християнстві це ще тема «прощення».
Колись Мамардашвілі влучно сказав, що люди зайняті тим, що розпинають один одного на їх власних недоліках. Пробачити – це визнати, що інший більший його недоліків. Пробачити – це значить побачити в людині якусь глибину, можливо, яку він сам не здатен збагнути.
Чи здатен я пробачити в охоронцю концтабору, вбивці, ворогу? Ісус бачив це, ідучи на розп’яття. Це дає смирення з ситуацією, яку не можу змінити, але можу прожити спокійно і навіть щасливо, силу пройти випробування.
Я, змінюючи ставлення до цієї людини, можу стати і причиною змін у цій людині. Але я можу на це і не розраховувати.
Практики діалогу докладають чимало зусиль для організації порозуміння або розчаровано визнають не можливість діалогу. Християнство пропонує дещо третє. Історію про те, що кожен признає щось більше, ніж він сам. Тоді ти будуєш своє спілкування не з ворогом, а з тим, хто робить тебе живим і з цим ідеш у діалог.
Коли я бачу щось красиве і серце у мені завмирає, то я нічого не можу сказати – лише можу показати пальцем: «як гарно». Коли захоплюємось красою – втрачаємо дар мови і відкриваємо спілкування вищого рівня. Якщо нам нема про що говорити один з одним, єдиний вихід – у якійсь красі, яка відбувається одночасно з нами. Між нами є визнання чогось третього. Ми можемо бути ворогами, але взаємне розуміння починається не зі слів, а з того, що перед нами з’являється щось третє, перед чим ми обоє замовкаємо.
Один богослов говорив: «Є два способи пізнати іншу людину. Перший – спитати і вислухати відповідь про те, де людина працює, скільки має дітей і так далі. Але це дуже дрібний спосіб. Так ми по справжньому нічого не дізнаємось. Інший спосіб – побачити людину у стані благоговіння.»
Коли діти капризують, єдиний спосіб заспокоїти – показати щось надзвичайне, цікаве, щось більше його проблем. Точно так само і з дорослими.
Бог завжди з нами грає в одну і ту ж гру – показує нам щось більш цікавіше. І для мене школа миротворчості – це вміння бачити красу навколо себе. Спочатку красу, яку складно не побачити.
Мій улюблений приклад – астрономічний. У 17 столітті спалахнула нова зірка такої сили, що кілька місяців була найяскравішим об’єктом. Великий астроном Тихо Браге виміряв усі параметри та координати на небі. У цей час козаки воювали і ні в одній українській хроніці, ні в одному українському документі не було сказано, що у цей час на небі палала зірка. Для мене це дуже небезпечний знак , що ми так захоплюємось історіями, що не бачимо як у світі відбуваються грандіозні речі.
Проблема конфліктних станів у тому, що людина звужує увагу трагічним чином і сама себе позбавляє ресурсу.
Н.К. – Чи можна думати про прекрасне, коли базові потреби – безпека, свобода – порушені?
О.Ф. – Піраміда Маслоу стверджує, що базові потреби необхідно поступово задовольняти. Така ж версія була і у марксистів. Поїв, а тоді вже можеш думати про мистецтво. Я ж стверджую протилежне.
Якщо у моєму житті нема досвіду довіри до краси, я не зможу задовільнити базові потреби. Бо це головна і базова потреба – потреба у гідності.
Є община в Уганді, де з’явилось багато жінок, що захворіли на СНІД. Їх виганяли з дому, з родини на вулицю. І одна волонтерка – християнський місіонер – створила пункти, щоб видавати цим жінкам ліки. Жінки приходили, брали ліки, але за деякий час волонтерка знаходила ліки в туалеті. Жінки їх викидали. Місіонерка була просто у розпачі. Невже їм не ясно, що це коштує величезних грошей? Засмутилась і поїхала до свого духівника. Він їй сказав: «А чого вони мають їх пити? Уяви у якому світі вони живуть – їх вигнали з дому, вони ніколи не побачать своїх дітей, їм запропонували йти помирати на природу, а ти їм пропонуєш трішки більше пожити. Вони загубили всі смисли. Поки не повернеш смисли – їм нема чого пити ліки».
Відтак, волонтерка повернулась і почала з тими жінками співати, танцювати, жити разом. І коли у них повернулось розуміння того, що вони не приречені, що у їх житті є щось глибше їх горя – вони почали пити ліки, а згодом змогли повернути собі дітей і навіть побудували школу. Так утворились танцюючі общини. Ключовий момент. Здавалося б, що може бути головнішим, ніж здоров’я та життя? Ці жінки були готові на смерть, бо не бачили смислу життя. Коли ж з’являється усвідомлення, що у цьому житті є хтось, хто любить тебе – з цього можна починати.
Мій улюблений практик – Сільвіо Каталіне – створив відомий реабілітаційний центр для залежних від наркотиків. Він завжди повторює одну річ: «Якщо ми не відкриємо для себе, що ми любимі – усі почнемо приймати наркотики. Ми не витримаємо цієї самотності у Всесвіті».
Для мене ця можливість стала реальною, коли я відкрив для себе науку. Наука – це не просто спосіб щось знати про світ, це практика виховання здивування, дисципліна здивування. Коли я відкрив це у дії – був щасливий, адже для дорослих людей – це порятунок. Щоденний світ – сірий. Найбільша форма здивування – це форма здивування перед простими речами. Варто навчитись не розчаровувати цей світ, а зачаровувати. Світ – неймовірний, але ми позбавлені здатності дивуватись.
Н.К. – Олександр, кажуть третя світова війна – це інформаційна війна. Це боротьба не за тіла, а за свідомість, це маніпуляція інформацією. Як, на Вашу думку, вижити в цьому світі і зберегти живий розум?
О.Ф. – Це дуже гарне питання. Вже давно в сучасній культурі героєм є свідок. Люди більш охоче слухають не аналітиків, а живих свідків історії. Найбільш цікаві не наші фантазії, а те, що з нами трапилося. Це дуже зрозуміли ті, хто веде інформаційні війни. Кули сучасна людина говорить своє свідчення, зазвичай це свідчення катастрофи. І нам здається, що це єдина форма свідчення. ХХ століття навчило, що свідки – це люди, які вижили. Але досвід Майдану. Наприклад, для мене – був досвідом іншого роду свідчень, не свідчення травми, а – гідності. Нині світ потребує таких свідчень.
Якось напередодні Різдва мати Тереза їхала у Нью-Йорк. Вона їхала на вечірку, яку проводив мер Нью-Йорка. Дорогою їй розповіли історію. У міській тюрмі є два смертники хворі на СНІД. Хоча вони засуджені до смерті, та помруть в’язні, швидше за все, від голоду. Вони давно лежачі, охоронці заходити бояться, засовують їм їду через пройму у дверях. В якийсь момент ці в’язні просто не зможуть дотягнутись до їжі.
Мати Тереза слухає, приїжджає на зустріч і розповідає це все меру
А тоді каже: «Я маю рішення». Ми купуємо квартиру у центрі Нью-Йорка, ви облаштовуєте її під філіал тюрми. Перевозите цих людей під конвоєм у цю кімнату і я буду з ними жити.
Адміністрація мерії виконує, мати Тереза доглядає в’язнів до їх смерті. Журналісти запитують жінку – чому вона це зробила? І, оскільки, справа була у час Різдва – мати Тереза відповідає дуже просто: «Своєму любимому у день народження я звикла робити дорогі подарунки».
Нема символу віри, повчань, є маленька бабуся, 150 см росту, яка зробила такий вчинок у центрі Нью-Йорку. Коли це чує будь хто – розуміє, що це якийсь досвід людяності, який би сам хотів мати, але не зрозуміло, як вона цьому навчилась. З цього моменту цікаво, що у неї з любимим, хто він.
У кожній церкві є святі. Релігії можуть дуже сильно відрізнятись і коли представники двох конфесій починають говорити про непорозуміння за останні 100 років, то через 15 хвилин стає ясно, що ні про що вони не домовляться. Але замість цього ми можемо розповідати про тих святих, що були у нашій церкві. І виявляється, для всякої людини ці приклади пронизливі. Коли ми розповідаємо про досвід святості, який вражає нас, то це пронизливо навіть для атеїста. Це єдина протиотрута до інформаційної війни.
Ми потребуємо свідчень людяності, які пересікають будь-які кордони.
Щиро дякуємо за інтерв’ю Наталії Кузьмі Наталія Кузьма та Олександру Філоненко Александр Филоненко (Alexandr Filonenko).
В межах проекту “Об’єднуючи людей заради миру”
Tags: #Київ