Інтерв’ю тижня

Іван Данчевський з Львівської духовної семінарії Святого Духа  декілька років тому став волонтером Карітасу Стрийської єпархії. Не маючи особливого потягу до соціальної роботи, Іван через волонтерство по-іншому подивився на світ, зрозумів своє християнське покликання та навчився низці чеснот.

– Розкажи, будь ласка, як розпочався твій досвід волонтера в Карітасі?
Я знав, що це є така благодійна організація, що займається з неповносправними дітьми і робить ще багато чого. Але великого бажання піти працювати, допомагати не було. І це при тому, що я навчався в семінарії і мав різні катехізації (у тому числі і для дітей-сиріт, неповносправних осіб).

До Карітасу я прийшов на запрошення директора Карітасу Стрийської єпархії отця Василя Гушуватого. Він попросив мене допомогти у літньому таборі дітям з неповних сімей, дітям заробітчан.

Для мене не було новим працювати з дітьми, але існувало хвилювання, бо це специфічні категорії. Вони мали інше бачення на світ, бо в кожного свої проблеми. Я, як семінарист, мав допомогти цій дитині знайти Бога.

З початку я хотів довідатися про їхній світогляд. Я собі поставив питання: чи відрізняється їхнє світобачення від дітей, що живуть у повних сім’ях і не зазнали в житті халеп?

Ви знаєте, воно відрізняється. Наприклад, неповносправні мають більшу віру, ніж здорові. Вони мають віру і надію на Бога, покладаються на Всевишнього більше, ніж навіть я. Для мене вони в деякій мірі стали прикладом. Неповносправні діти не нарікали на життя. Може вони й не до кінця розуміли, що то Воля Божа, але за час перебування я не почув жодних нарікань.

Ці діти є дуже відкритими і з ними хочеться працювати, коли ти перебуває з тими дітьми, бачиш їхні проблеми. Наприклад, в нас був хлопець, який не давався навчанню, не знаходив контакту з однолітками, робив пакості. І ти розумієш, що та дитина є загрозою, але мусиш знайти інший підхід. Волонтер має пристосувати правильний підхід і бути самим собою. Якщо не знаєш як вирішити проблему, то варто чесно це визнати і відкрито поспілкуватися з дитиною.

Волонтерство, на мою думку, має бути відкритими. Волонтер повинен хотіти виконувати свою роботу. Волонтерство це певна жертовність. Ти не можеш багато спати на таборі, бо треба думати про програму на наступний день.

Волонтер повинен з дітьми навести дружній зв’язок, щоб в очах дітей не виглядати як вчитель. Лише як друг, як порадник. Волонтеру варто ділитися своїм досвідом: розповідати про свої труднощі та перемоги. І обов’язково прислухатися до оточуючих.

– Чи були моменти, коли ти не знав що робити?
На таборі в нас була записана спортивна програма. Так сталося, що всі ігри які знав – використав. Лишалося багато днів і я не знав альтернативи. Відповідно я насмілився на той крок – запитав дітей, що вони хочуть. Таборовики запропонували те, в що ми бавилися.

Інший приклад. В нас був хлопець, якого батько хотів виховувати в доброму дусі. Дитина робила все через примус, а коли отримав свободу на таборі, то по-іншому почав себе поводити. Іноді буває тяжко, бо не знаєш як дитина думає. Не знаєш всіх проблем в родині. І тому часто важко передбачити поведінку підопічного.

Проте вирішується простим підходом – на одинці сідаєте і починаєте по-дружньому з ним говорити. Обов’язково треба відкритися, розповісти як в дитинстві теж любив бешкетувати. Відкритість долає проблеми.

– В тебе зав’язалися дружні стосунки з підопічними?
В останній день табору діти робили листівки. Я не думав, що хтось буде мені писати. Але я отримав багато листівок, що були зроблені власними руками. Мені приємно, що хлопці шостого-восьмого класу дзвонять, питають як справи, розповідають про своє життя або мають питання щодо Церкви  та Святого Письма.

– Що тобі дало волонтерство? Чому навчився через цих дітей?
Волонтерство виховує певне лідерство, але позбавлене гордості. Волонтерство показало мені потребу в служінні. Дехто в світі думає, що служіння вимагає забагато. Ні, насправді, лише проміжок твого часу.

Мене взяли на табір для духовних реколекцій, а хтось може готувати їсти. Волонтерство виховує в тобі дух служіння. Як сказано в Євангеліє: «усе, що зробили ви одному з Моїх братів менших – для Мене зробили».

До цього я не знав як це можна зробити. Людина дає милостиню, але це не те.

Волонтерство виховує почуття відповідальності. Ти маєш слова для навчання, ти вже потім переживаєш за дітей: чи сприйняли науку, яку ти їм дав, як будуть поводити себе після табору.

Відповідно переживаєш: чи зміниться дитина? Чи ти зможеш дитині показати правильну дорогу? З’являється відповідальність за дитину.

Волонтерство дає впевненість в собі, що ти є потрібним для Церкви, для нації, для цих дітей. Ти відчуваєш, що вносиш свою лепту до великого, ти не змарнував свого часу.

 

– Одна річ одноразово взяти участь у таборі, а інша справа – приділяти регулярно час для громадської діяльності. Чи ти зараз донині є волонтером?
Власне, я далі працюю з дітьми.

Мене не можуть просто так відпускати з семінарії. Семінаристи мають вільний час – п’ятниця та неділю. Але ректорат дає дозвіл на катехізацію. Вона полягає в тому, щоб працювати з людьми. Я цю можливість використовую. Маю катехізації з дітьми-сиротами.

Спочатку місяць може здаватися задовгим. А пізніше ти вже починаєш жити цим, перейматися життям інших людей. Рік вже минає швидко. Якщо волонтер приймає цю місію через своє серце, то це стає частиною його життя. Він лягає спати і прокидається з думкою: як послужити людям.

 

– На твій власний погляд, наскільки ефективніша допомога християнської організації від світської?
Я думаю, що християнський зміст допомагає більш жертвенному служінню. Тому що християнин читає Біблію і розуміє: служіння зараховується йому до доброї справи, виконання заповіді Христової. Християнин навчає доброї моралі. Можуть бути нехристиянські організації в благодійній діяльності, які мають велику матеріальну базу, але вони не здатні повноцінно морально допомогти. Християнське виховання базується на відкритості на любові, тому справжній приклад любові, жертовності, турботи можна знайти лише в християнстві.