Оксана Гірчак для Карітасу України
У кожному суспільстві у всі часи існували меншини людей. Це сповідники малопоширених релігій, представники інших національностей, люди із іншим кольором шкіри, низького статку, з обмеженими можливостями. Ставлення суспільства до таких людей відображає як культурну і цивілізаційну розвиненість, так і економічні та соціальні умови системи.
Комусь абсолютно байдуже до неповносправних людей, хтось зневажає їх і не приймає за повноцінну ланку соціуму, а хтось кожного дня вирушає на роботу в соціальний центр, де з турботою піклується про людей з особливими потребами. В сьогоднішній Україні неповносправні люди стикаються із безліччю труднощів: право на освіту і працю, відповідне медичне обслуговування і соцзахист, відсутність побутового обладнання для їх перебування у громадських місцях і особливо суспільна стигма.
Жан Ваньє, відомий канадський діяч та педагог, засновник міжнародної гуманітарної організації „L’Arche” («Ковчег»), сказав, що треба заохочувати людей зростати у їхніх можливостях. Саме цим займається «Центр дозвілля та соціальної реабілітації для дітей та молоді з особливими потребами» у Львові, в який я завітала нещодавно. Цей центр ? один із численних соціальних центрів Карітасу України, що діють в різних областях України і охоплюють роботу із хворими, соціально незахищеними дітьми і молоддю, малозабезпеченими, жертвами торгівлі людьми, узалежненими, зокрема, і неповносправними.
«Ми познайомились із Сашком просто на вулиці, де він прогулювався з мамою. Після нетривалої розмови дізналися, що хлопчик виховувався вдома, не відвідував навчальних закладів. І тоді ми запросили побувати у нашій майстерні. Жінка спочатку ві
дмовлялася, аргументуючи тим, що син надто «домашній» і не захоче проводити час в Карітасі. Проте потім таки погодилася.
А вже через 3 дні після першого візиту хлопчик настільки звик, що навіть працівників Карітасу кликав «мама». Згодом Сашко став настільки самостійним, що їздив сам у громадському транспорті. За час перебування в центрі хлопчик навчився багатьох речей: і готувати салати, і працювати з бісером, і різати папір, і мити посуд. Проте найважливішим є те, що він став зрозуміліше розмовляти. Кожного разу, коли Сашко приходить у майстерню,він обіймає кожного з нас, чим виражає свою любов і задоволення тим, де він є», ? розповідає Наталя Загайко, працівник Карітасу.
Метою проекту Карітасу України, що діє з 2008 року завдяки спонсорам із Франції та Іспанії, є допомога людям у їхньому прагненні осягнути нові можливості та відкрити для себе світ, набути соціальних навичок. Сьогодні в Україні завдяки роботі Карітасу діє 4 центри соціальної реабілітації та адаптації для людей з вадами розумового розвитку: у Львові, Дрогобичі, Стрию, Івано-Франківську. Вони опікуються близько 100 неповносправних молодих осіб,також їх сім’ями і рідними.
Дуже часто батьки неповносправних дітей і молоді залишаються віч-на-віч зі своїми труднощами, замикаються у просторах власного відокремленого для себе середовища. Тому одним із головних завдань, ? кажуть у Карітасі, ? є подолати психологічний бар’єр для інтеграції з навколишнім світом, адаптувати батьків та їхніх дітей у соціумі. Наступним же є утвердити права неповносправних. Для цього Карітас співпрацює з іншими громадськими та державними організаціями. У кожному осередку Карітасу є працівники спеціальної кваліфікації, які постійно підвищують свій рівень знань. До роботи залучено велику кількість волонтерів.
Львівський центр для неповносправних осіб, в якому я нещодавно побувала, діє з 2001 року. Нині його відвідує 25 людей у віці від 18 років з помірною і 
глибокою неповносправністю. Мене зустріли дуже привітно. Того дня там було семеро хлопців та одна дівчина. Проте, як пояснив працівник осередку, зазвичай їх є більше.
Під час нашого спілкування, вони розповіли чим займаються. Перелік їхніх видів діяльності доволі великий: ткацтво, виготовлення та оформлення декоративних свічок, майстрування виробів з дерева, малювання, виготовлення гобеленів, вітальних листівок, різноманітних виробів з бісеру. Ще у них є так звані Дні кухні, де хлопці та дівчата вчаться готувати самостійно. Крім того, відвідують театри, цирк, виставки, їздять на екскурсії. Щодо останніх, то розповідали мені про поїздки в Камянець-Подільський і Тухлю. Ще їм подобається плавати в басейні, влітку ? в морі, грати рухливі ігри на спортивному майданчику, бути в гармонії з природою і оточуючими людьми. Шкода лиш, що оточуючі їх люди не завжди прагнуть цього…
Перший мій візит до центру Карітасу виявився доволі вдалим і цікавим. Вражає безпосередність і простота людей з обмеженими можливостями, їхня щира усмішка, відкритість, турботливість працівників. Також усі ці розповіді неповносправної молоді, що наввипередки поспішали познайомитись зі мною. 23-річний Ігорко, який кілька разів щиро промовляв:«Пані, пані! Кави?». Заради них варто жити, віддавати свою любов, доброту. Вони – це промінь світла, який освітлює дорогу в пошуках сенсу життя!
Tags: