Коли місто не бачить твоїх потреб: з якими бар’єрами стикаються люди з порушеннями зору?

Безбар’єрність часто оцінюють за тим, що можна побачити: облаштованими тротуарами, пандусами, тактильною плиткою чи інформаційними табличками.

Але чи справді вони роблять місто доступним? Для людини з порушенням зору відповідь залежить від багатьох деталей: куди веде тактильна смуга, чи оголошують зупинки в транспорті, наскільки читабельний інформаційний стенд і чи можна самостійно скористатися банкоматом.

Ми розпитали пана Петра, чому наявність елементів доступності не завжди означає безбар’єрність і як свідоме ставлення може покращити ситуацію без додаткових фінансових вливань. 

Тактильна плитка має не просто бути, а допомагати орієнтуватися

«Якщо орієнтуватися за цією плиткою (тактильною смугою), -– починає пан Петро, демонструючи приклади. — Вріжетеся в обмежувальний стовпчик. А ці тактильні смуги ведуть до дерева, електроопори або направляють незрячого пішохода до переходу небезпечним шляхом. Ця – виконує функцію підніжки для всіх перехожих, бо встановлена вище рівня основного покриття, а ця – просто марна, бо не має відповідних рифлень».

В колекції Петра Поліщука десятки прикладів фіктивної безбар’єрності з багатьох українських міст. Він активно демонструє їх, консультуючи місцеві громади, як насправді має виглядати безбар’єрність і для чого вона потрібна.

«Тактильні індикатори — одні з важливих елементів фізичної доступності міського середовища. Вони допомагають незрячим і слабозорим людям орієнтуватися на вулицях, визначати напрямок руху та завчасно помічати потенційну небезпеку. Не менш важливими є контрастне маркування першої та останньої сходинок сходового маршу, позначення прозорих скляних дверей, а також усунення перешкод на рівні голови. Низько розташовані вивіски, конструкції чи зовнішні блоки кондиціонерів можуть стати причиною травмування людини, яка орієнтується за допомогою тростини» — нагадує експерт.

Тому доступність не можна оцінювати лише за наявністю відповідних елементів. Важливо, чи правильно вони розташовані, чи відповідають нормативам і чи справді допомагають людині безпечно пересуватися.

Громадський транспорт: сісти в автобус складно, вийти — ще складніше

Уявімо ситуацію: на зупинку одночасно під’їжджають кілька автобусів. Людина з порушенням зору не завжди може визначити, який із них їй потрібен. У такому випадку допомогло б зовнішнє голосове оголошення номера маршруту та його кінцевої зупинки під час відкриття дверей. Однак таке обладнання є не на всіх транспортних засобах.

Інша проблема — відсутність автоматичного оголошення поточної та наступної зупинок. Це стосується, зокрема, частини маршрутних таксі, застарілих тролейбусів і трамваїв.

Для людей із залишковим зором ситуацію ускладнюють темний час доби, дощ, сніг та інші несприятливі погодні умови. У таких обставинах візуально визначити потрібну зупинку буває особливо складно.

«Тому голосове інформування в транспорті — це не додаткова зручність, а один із важливих інструментів самостійного пересування» — наголошує Петро Поліщук.

Інформація та її доступність

В лікарнях, ЦНАПах, банках або аптеках часто можна побачити таку картину: жовта табличка шрифтом Брайля є, але під склом, іноді — навіть розташована вище рівня очей. Незрячій людині прочитати її тактильно — неможливо. Окрема історія із захисним склом або пластиком — для людини із залишковим зором перешкодою стануть відблиски, які унеможливлюють читання.

«Я часто бачу такі сюжети. Але виправити їх просто – використовувати шрифти без засічок, належного розміру і контрастності, прибрати скло, а таблички шрифтом Брайля розмістити біля дверей, а не над ними. Головне усвідомити, чому це потрібно зробити» — каже Петро Поліщук.

Самостійність vs залежність від сторонньої допомоги

Електронні черги, інфобокси, банкомати й платіжні термінали спрощують отримання послуг. Але якщо їхній інтерфейс не адаптований, людина із порушенням зору не зможе ними належно скористатися. Подібні ситуації виникають у ЦНАПах, реєстратурах медичних закладів та установах Пенсійного фонду. В деяких установах біля автомату стоїть працівник, що допомагає отримати талон, в деяких — його нема.

Окреме питання — доступність банкоматів і платіжних терміналів. Для самостійного користування ними важливі голосовий супровід операцій, фізичні кнопки або інші доступні способи керування, а також аудіовихід, наприклад, стандартний роз’єм 3,5 мм для навушників.

Коли таких можливостей немає, людина змушена просити когось про допомогу. У випадку з банківськими операціями це створює ще й ризик розголошення конфіденційної інформації — зокрема PIN-коду чи персональних даних.

Доступність таких пристроїв має забезпечувати не просто можливість виконати операцію, а й право людини зробити це самостійно та з дотриманням приватності.

Від доступності на папері до реальних змін

В Україні затверджені державні будівельні норми, зокрема ДБН В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд». Але чому фізичні, інформаційні та цифрові бар’єри продовжують виникати навіть там, де вже існують відповідні стандарти?

Одна з важливих причин — недостатня увага до якості впровадження та контролю за дотриманням вимог доступності.На думку Петра Поліщука це проявляється на кількох рівнях.

Якість будівельних робіт і відповідальність за результат. Якщо під час облаштування вулиці чи будівлі не залучають фахівців із доступності та людей із порушеннями зору, навіть формально виконані роботи можуть виявитися непридатними для користування. Важливо не лише перевіряти наявність елементів доступності, а й оцінювати правильність їхнього облаштування та відповідність будівельним нормам.

Формальний підхід до моніторингу. Звітність і візуальна перевірка не завжди дозволяють оцінити, наскільки простір справді зручний для людини. Практичне тестування за участю людей з інвалідністю та профільних експертів допомагає виявити проблеми, які можуть залишитися непомітними під час звичайного огляду.

Важливо також, щоб виявлені порушення не залишалися без належного реагування. Контроль, чіткий розподіл відповідальності та дієві механізми виправлення недоліків мають бути невіддільною частиною політики безбар’єрності, вважає Петро Поліщук.

Безбар’єрність починається з можливості діяти самостійно

Чи може людина самостійно знайти потрібний кабінет у лікарні? Дізнатися, який автобус під’їхав до зупинки? Отримати талон в електронній черзі, скористатися банкоматом або підтвердити особу в державному застосунку?

Ці питання допомагають оцінити безбар’єрність значно точніше, ніж кількість встановлених пандусів, тактильних смуг чи запущених цифрових сервісів.

Справді доступне середовище — не набір окремих технічних рішень, а цілісна система, у якій людина може вільно пересуватися, отримувати інформацію, користуватися послугами та ухвалювати рішення без постійної залежності від сторонньої допомоги.

Для цього важливо залучати людей із порушеннями зору та експертів із доступності на всіх етапах: від проєктування вулиць і громадських будівель до розробки цифрових продуктів та оцінювання їхньої якості. Адже саме люди, які щодня користуються цими просторами й сервісами, можуть найточніше показати, які рішення працюють.

 «У нас всіх ще дуже багато роботи попереду — треба разом будувати світ рівних можливостей!» — підсумовує Петро Поліщук. 

Теги: