“Вони відчували себе непомітними ні для суспільства, ні для самих себе”

Віра Мосіна про цикл жіночих історій “Її фронт”

Інтерв’ю підготувала та записала Ілона Мироненко

Віра Мосіна — акторка театру й кіно, документалістка та авторка циклу жіночих історій «Її фронт». Сьогодні вона мріє зняти повнометражний документальний фільм про дружин військовослужбовців — жінок, чиє життя війна змінила не менше, ніж життя тих, хто безпосередньо перебуває на передовій.

Її власний шлях до документалістики також розпочався з війни. «Саме на документалістику мене надихнула війна, тому що я зрозуміла, що ця війна більше і ширше, ніж те, що ми готові зараз про неї чути. Можливо, через десятиліття ми зможемо усвідомити набагато більше всього…»

Свій професійний шлях Віра розпочала ще в дитинстві: з семи років навчалася у школі-ліцеї мистецтв, а в десять брала участь у театральному фестивалі «Мельпомена Таврії», де здобувала гранти, а згодом долучилася до роботи Херсонського обласного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. Потім Віра вчилася в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого за спеціальністю «Драматичний актор театру і кіно». У Києві вона познайомилася з майбутнім чоловіком, також актором, Кирилом Прокопчуком. У 2016 році Віра долучилася до Білоруського сучасного театру в Києві, створеного митцями, які були змушені залишити Білорусь через репресії, і протягом 2,5 років разом із чоловіком грала у виставах про свободу та визволення, гастролюючи Україною та виступаючи перед повними залами.

24 лютого 2022 року, як і для мільйонів українців, її життя розділилося на «до» і «після». Уже 27 лютого Віра знімала кадри захоплення Мощуна (ред. село у Бучанському районі Київської області). «Я зрозуміла, що якщо не показувати ці кадри такими, як вони були, то потім усе буде надто романтизовано».

Саме тоді вона вперше відчула, що документалістика може стати її шляхом — способом не просто спостерігати за історією, а фіксувати її живою та без прикрас. Згодом у центрі її уваги опинилися жінки, які залишаються в тилу, поки їхні чоловіки служать. Все почалося з, на перший погляд, простого запитання знайомої до дружини військовослужбовця: «Як вона?» Відповідь була: «У мене завжди має бути все нормально, бо він служить».

Ця фраза зачепила Віру. За нею вона побачила жіночий досвід, про який говорять значно менше, ніж про досвід військових. Жінки чекають дзвінків, постійно живуть з тривогою та надією, самостійно виховують дітей, вирішують побутові й фінансові проблеми, вчаться бути сильними тоді, коли сил вже майже не залишається. І водночас від них часто очікують одного: «Тримайся. У тебе ж чоловік воює». Так народився цикл коротких інтимних портретів «Її фронт».

Віра хоче стати голосом жінок, які в інформаційному просторі ніби залишаються на другому плані, хоча їхній досвід заслуговує на не меншу увагу. Її героїні не воюють зі зброєю в руках, але кожна з них має власний фронт — фронт очікування, відповідальності, страху, самотності та щоденного життя в умовах війни.

«Вони відчували себе непомітними — і для суспільства, і для самих себе», — говорить Віра про жінок, чиї історії вона прагне зберегти.

Для неї «Її фронт» — не просто серія відеопортретів. Це спроба побачити жінку за звичним образом «дружини військового», почути її голос і показати, що за словом «чекає» стоїть ціле життя.

Її день починається не з камери

О сьомій тридцять Віра будить дитину, збирає її до садочка, готує сніданок. Якщо садочка немає — займається хатніми справами, а потім намагається викроїти хоча б пів години для себе. У цьому звичайному ранковому ритмі немає нічого героїчного — і саме в цьому його цінність. Бо за камерою, документальними історіями та складними темами залишається жінка, яка так само живе своїм щоденним життям.

Її настрій можна визначити за музикою. «Якщо сумний — то класичну. Якщо роздратована — рок, можу слухати в навушниках, щоб не дратувати цим дитину. Також я люблю слухати якусь дурнувату музику».

У її плейлисті поруч уживаються AC/DC і Rammstein, українська етніка, Kings of Convenience та ADAM. Музика для Віри — не просто фон, а своєрідний індикатор внутрішнього стану.

Та для роботи їй потрібне дещо важливіше за правильний саундтрек. «Обов’язково в мене має бути відповідний стан і ресурс, тобто я маю бути максимально невтомлена. Я ніколи не приступлю до процесу зйомки з пустим ресурсом або вигоранням». Її героїні не залишаються для неї просто персонажами в кадрі. Вона дивиться на них як жінка, мати, акторка, документалістка.

Коли запитуєш Віру, що допомагає їй не втрачати щирого інтересу до того, що вона робить, відповідь звучить просто: «Мене оточує багато жінок, якими я захоплююся. І вони є головними героїнями в моїх фільмах».

Саме з цієї точки й починається «Її фронт» — історія не лише про дружин військовослужбовців, а про жінок, які щодня продовжують жити, працювати, виховувати дітей, чекати, боятися, любити й залишатися сильними, навіть коли ніхто не бачить, якою ціною їм це дається. Їхній фронт часто не має окопів, форми чи зброї. Але він так само реальний.

Табуретка як перша сцена

«Я завжди знала, що буду актрисою», — говорить Віра. — «Мені було 5 років, коли я сказала, що буду виступати на сцені і кричати те, що сама захочу, і ніхто мені цього не заборонить».

Батьки достатньо серйозно ставилися до цих слів, адже Віра почала розмовляти дуже рано, а свої думки висловлювала чітко, аргументовано й переконливо. У шість років табуретка вже стала її першою сценою. У мами зберігалося касетне відео, на якому семирічна Віра впевнено говорить: «Не голосуйте за Партію регіонів», — у той час, коли в Херсоні значна частина людей підтримувала саме цю політичну силу. Мама дивиться на впевнений вираз обличчя доньки й коментує: «От артистка!». На жаль, під час переїзду з Херсона запис не вдалося зберегти.

Віра завжди мріяла бути в кадрі або на сцені. Але після 24 лютого 2022 року опинилася по інший бік екрана — і взяла камеру до рук сама. 27 лютого вона знімала кадри захоплення Мощуна. «Ці кадри збереглися. Я вважаю, що вони безцінні для нашої історії, тому що там видно істотний страх і нерозуміння, емоції, які, на мою думку, неможливо відтворити в ігровому кіно».

Війна підштовхнула Віру до документалістики. «Саме на документалістику мене надихнула війна, тому що я зрозуміла, що вона більше і ширше, ніж те, що ми готові зараз осягнути. Можливо, через певний час ми зможемо усвідомити набагато більше всього і створити гарне художнє ігрове кіно».

Документалістика виявилася для неї ще й формою, яка не вимагала складної технічної бази. Не обов’язково мати дороге студійне світло чи професійне обладнання. Щось відбувається — і ти просто береш телефон та знімаєш.

Але поступово Віра зрозуміла, що хоче фіксувати не лише події, а передусім людей, чиї історії можуть залишитися непоміченими. «Я зрозуміла, що хочу підсвітити саме жіночу долю, бо бачу применшення ролі жінки у війні», — розповідає режисерка. — «Я вважаю, що жінки в тилу роблять великий внесок, про який не говорять. Багато жінок ніби поставили себе на друге місце, бо чоловікам начебто потрібніше. Але в їхніх словах було багато втоми і відчаю, тому що вони відчували себе непомітними як для суспільства, так і для самих себе».

До ролі режисерки Віра поступово готувалася ще тоді, коли сама була акторкою. Під час зйомок у фільмах їй завжди було цікаво не лише те, як режисер працює з акторами, а й те, як будується кадр, чому камера стоїть саме там і як через візуальну мову створюється історія. «Коли я знімалася у фільмах, мені завжди була цікава робота режисера не лише з точки зору роботи з акторами, а й я спостерігала за побудовою кадру», — розповідає Віра. — «Я читала багато літератури з режисури, про сценаристів і операторську роботу».

Одним із джерел знань для неї став режисер Ігор Даровський, який багато інформації про професію безкоштовно публікує у своєму Telegram-каналі. А головним способом навчання залишалася надивленість — уважне спостереження за хорошим кіно. «Найбільше мені почало подобатися, коли людина в кадрі не награна, а жива. Можливо, це ще тоді в мені вже зажевріли нотки любові до документалістики».

Прикладом сильної режисури та операторської роботи Віра вважає документальний фільм Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». «Ця стрічка про початок війни, вона не просто майстерна, там дуже глибокі персонажі», — говорить Віра. — «Але це ж і не персонажі, а справжні люди. І мені дуже подобається, що у фільмі не відчувається її ставлення до подій — ти формуєш своє власне. Такою має бути справжня документалістика».

Цей принцип Віра переносить і у власну роботу. «Звісно, я поважаю жінок, про яких знімаю, але я не змушую глядача їх поважати. Я даю йому вибір, і Ірина Цілик бачить так само».

Так акторка, яка колись починала з табуретки у херсонській квартирі, поступово опинилася по інший бік камери. Її сценою став уже не театр, а реальне життя — з його страхом, втомою, очікуванням і людьми, які не завжди вважають себе героями. Саме серед таких людей Віра сьогодні шукає своїх героїнь.

«Коли вони дозволять собі відчувати, то ніби згорять..»

Перші труднощі Віра зустріла ще до того, як почала повноцінно знімати «Її фронт». Жінок, готових розповісти свої історії, було багато. Але частина з них після першої згоди відмовлялася від зйомок.

Причин було кілька. Перша — страх осуду. Жінки боялися, що суспільство не зрозуміє їхніх переживань: мовляв, чоловік на фронті, а вона дозволяє собі говорити про власну втому, самотність чи біль. Одна з них написала Вірі: «Я, може, б і хотіла, але зараз не у мене перша роль».

Друга причина — безпека. Деякі чоловіки були категорично проти публічності своїх дружин. Третя — мабуть, найскладніша: страх зустрітися із власними емоціями, які роками доводилося блокувати. Через це три заплановані зйомки так і не відбулися. «В мене досі в Threads дуже багато переписок із жінками, — розповідає Віра. — Вони говорять, що не дозволяють собі відчути весь цей спектр самотності, втоми, жорстокості і несправедливості, бо тоді ніби згорять. Їм простіше говорити, що вони такі ж самі, як інші». Це, мабуть, одна з найскладніших тем «Її фронту»: не лише знайти героїню, а й переконати її, що вона має право говорити про себе.

Поки відзняті три історії, і кожна з них виявилася зовсім іншою. Перша героїня — сформована особистість, яка навчилася працювати зі своєю тривожністю.

«Стан тривожності — це те, що найбільше руйнує жінку в стані очікування», — говорить Віра.

Друга героїня зовсім інша — молода, яскрава, харизматична жінка, яка не хоче відкладати життя на потім. «Вона показує всю щирість жінок, які не закриваються штампами “Я все витримаю”. Вона каже: “Ні, я не хочу цього всього, я хочу бути поряд”. Її історія особисто для мене про максималізм і жадібність, жагу жити прямо зараз», — говорить Віра.

Третя історія поки не опублікована. Її героїня — 19-річна мама, яка під час інтерв’ю була ще вагітною, а під час постінтерв’ю вже тримала дитину на руках. Її історія особливо контрастна на тлі звичного уявлення про молодість. Дівчина — переселенка з Донбасу, яка має за плечима досвід обстрілів і втрачений дім. Вона свідомо обрала чоловіка-військового, народила від нього дитину і говорить про нього із захопленням. Вона рада, що її дитина народилася і житиме на українській землі, та живе любов’ю до власної країни. Віра помічає, наскільки швидко ця дівчина подорослішала, бо це відчувається навіть у тому, як вона говорить.

Але шлях до цих трьох історій розпочався з зовсім іншої ідеї. Спочатку Віра хотіла зняти один великий повнометражний фільм з однією героїнею. Чоловік підтримав її ідею. «Сказав: “Ідемо купимо тобі айфон”. Ось так мені ніби закрився шлях назад. Все, в мене є айфон для моєї документалістики», — сміється Віра.

Професійне середовище, однак, зустріло ідею не так однозначно. Люди, дотичні до телеканалів та грантових програм, говорили, що тема занадто сумна, непатріотична, а сам формат — невдалий.

Віра вирішила не сперечатися, а перевірити ідею практикою. «Тоді я вирішила апробувати тему, знявши невеликі шматочки. Перший фільм без всякого піару і реклами набрав на YouTube 600 переглядів. Крім самої сторінки я його ніяк не рекламувала».

Потім почали приходити повідомлення від незнайомих людей. Спочатку — коментарі на YouTube, згодом — особисті повідомлення та реакції у Threads. В одному з дописів Віра написала, що готова розповідати жіночі історії анонімно — саме тому, що багато героїнь бояться говорити відкрито. Відгук був значним. Сьогодні у Віри близько 85 неопублікованих історій жінок, які хочуть бути почутими, але поки не готові вийти в публічний простір, і вона думає, як розповісти про них ширшій аудиторії. «Зараз у мене є 85 неопублікованих історій, і я думаю над форматом, як їх показати суспільству. Можливо, їх озвучать професійні актори, культурні діячі, бо вони мають великі охоплення і тоді ці історії будуть почуті».

Але справжнє відчуття, що Віра на своєму місці, прийшло зовсім не з переглядів, охоплень чи професійного визнання. Одного разу незнайома жінка додалася до неї в Instagram і написала, що після перегляду фільму вперше за чотири роки дозволила собі поплакати. І подякувала Вірі за це. «Це стало для мене свідченням того, що я не просто на своєму місці. Колись мій майстер сказав мені, що мистецтво має не просто викликати емоції, а наповнювати людину енергією, дозволяти їй бути собою, — розповідає Віра. — Вона ніби отримала цей дозвіл».

Можливо, саме цей «дозвіл» і є найважливішим результатом «Її фронту». Дозвіл не бути сильною щосекунди, не приховувати втому, не соромитися самотності. Не переконувати себе, що комусь іншому важче, а тому власний біль не має значення. Просто на мить дозволити собі відчути те, що занадто довго доводилося відкладати.

Відтинати зайве: закулісся роботи над фільмом

Для Віри документалістика починається задовго до монтажу. Це передусім відповідальність перед людиною, яка погоджується впустити камеру у своє життя. «Оскільки це живий і болючий діалог, я підписую договір з героїнею, що маю право безкоштовно використовувати цей матеріал. Вони мають право на перегляд перед публікацією», — розповідає Віра.

Вона свідомо відмовляється від очевидного й уже багато разів проговореного. «Я вважаю, що важливо лишати те, чого немає в інфопросторі. Всі чули про втому, мені важливо відкривати ті закутки, які мені невідомі. Наприклад, в мене є чоловік, і я думаю, як би це було зі мною, якби я опинилася на їхньому місці. Але найбільше для мене важливо, коли я бачу, що якась думка може бути терапевтичною для глядачів».

Одне інтерв’ю може тривати близько двох із половиною годин. Але для Віри робота з ним на цьому не закінчується. Вона переглядає кожну розмову по сім-вісім разів, може «жити» з одним матеріалом до двох тижнів, знову й знову слухаючи кожну інтонацію, паузу, деталь — щоб зрозуміти, що саме має залишитися у фільмі.

Це особливо важливо через специфіку героїнь. «Важливо, що це не акторки, вони не контролюють в кадрі все, що говорять. Якщо героїня випадково назвала позивний, командира, напрямок чи будь-які інші дані, то я вже не вставлю цю цитату в фільм».

Самі зйомки можуть займати два, три, а іноді й чотири робочі дні з кожною героїнею. На цей час Віра передає дитину чоловікові й повністю занурюється в роботу. «Я працюю з болем і в мене немає права на відсутність ресурсу. В мене має бути не штучна захопленість чи цікавість, а цілковита включеність в героїню. Документалістика — це не коли ти будуєш кадр, це коли ти живеш разом з людиною».

Під час розмови звучить сирена. Віра на мить переривається, відкриває Telegram, перевіряє інформацію про небезпеку. «Хм, прикольно. Зараз почекай».

Для неї це вже частина реальності, у якій створюється фільм. Тут немає стерильної студії, де війна залишається десь за межами кадру. Вона буквально присутня поруч. «Я вважаю успіхом, якщо виходить ввійти в довіру до людини. З усіма трьома героїнями це не просто вдалося, а ми продовжуємо спілкуватися і після зйомок».

Найбільше задоволення Віра отримує від спостереження за героїнями та підготовки до інтерв’ю.

«Я створюю перелік запитань на основі двох зустрічей з героїнями. Під час цих двох зустрічей я спостерігаю за їхньою буденністю, як вони живуть. По суті, вони ніби впускають мене у своє життя».

Для Віри важливо не лише те, що говорить героїня, а й те, що відбувається навколо неї. Кухня, тиша, дитячі речі, звичайний побут — усе це стає частиною розповіді.

Водночас сама Віра намагається не брати енергію безпосередньо з роботи. Каже, що тема надто складна для цього. Навпаки — вона наповнюється від родини, друзів, колег, а вже потім переносить цю енергію у свої фільми. «А ще я дуже люблю бувати сама, — розповідає Віра. — Якщо мені півдня виділити на “побути самій”, решта дня буде максимально продуктивною».

Її шлях до нинішнього підходу був не без помилок. Першу героїню Віра так і не встигла юридично оформити як учасницю проєкту — і зрештою втратила з нею зв’язок. «Я тричі зустрічалася з цією жінкою. Вона мати 3 дітей, чоловік в гарячих точках, з точки зору драматургії — це ідеальна героїня. Я лише дарма витратила гроші на студію. Вона заблокувала мене в усіх соцмережах без жодних пояснень».

Але саме ця історія стала для Віри важливим професійним уроком.

«До речі, на тому етапі я хотіла ідеалізувати жінку, помістивши її в циклораму. Але вона “злилася” і я зрозуміла, що не хочу шукати красиву картинку».

— Тобто цей промах водночас став і успіхом, бо направив тебе на шлях?

— Так.

Після цього Віра почала інакше дивитися на сам принцип документалістики. Їй уже було не потрібно створювати красиву картинку. Навпаки — вона почала шукати правду в живому просторі, недосконалості та випадкових деталях.

Іноді ці деталі бувають дуже буквальними. «І на першому, і на другому знімальному дні в мене дуже сильно бурчав живіт, бо я забула поснідати. Мені довелося звертатися до професійного звукорежисера, щоб на деяких шматках видаляти звук бурчання живота».

Утім, за цією самоіронією ховається складна частина роботи — монтаж. «Якщо операторська “корочка” в мене є, режисура сформувалася через надивленість, то монтаж в професійних програмах — для мене виклик. Це жах. Я монтую вночі. Вдень я не монтую при дитині такі складні теми».

Одного разу її донька Кіра побачила на екрані одну з героїнь. «Колись вона побачила і запитала, чому ця тьотя така сумна? Подивилася, зупинилася і каже: “Так не повинно бути” — і пішла».

Кірі зараз три з половиною роки. Про війну мама розповідає їй максимально просто, пояснюючи складні речі через знайомий дитині світ — іграшки. Росіяни хочуть забрати українську землю так само, як хтось може захотіти забрати її іграшки. Але іграшки належать Кірі — і вона має право їх відстоювати. Для Віри це спосіб пояснити дитині війну, не перевантажуючи її деталями, які вона ще не здатна осягнути.

А свою роботу Віра описує трьома словами: підтримка, любов і сильна внутрішня довіра. «Підтримка, любов, сильна внутрішня довіра — це ті слова, якими я можу описати свою роботу. В мене тільки на цьому проєкті так було, щоб я з незнайомими людьми відчувала себе настільки близькою. Мене навіть знайомі так близько не пускають в своє коло, тут сформувався такий зв’язок, така глибока зануреність нас двох, “проживання” емоцій».

Мабуть, саме це і є те, що залишається за кадром. Не камера, не монтаж і навіть не правильно поставлене світло, а момент, коли дві незнайомі людини на кілька годин перестають бути просто режисеркою та героїнею. Одна дозволяє іншій побачити те, що зазвичай приховує навіть від себе.

«Мені потрібні не гроші, а люди»

Сьогодні Віра шукає можливість масштабувати «Її фронт». Вона зверталася до різних громадських організацій, шукала підтримку, але поки не знайшла партнера, який допоміг би перетворити кілька окремих фільмів на повноцінний проєкт. «Мені зараз не стільки гроші треба, скільки люди, — говорить Віра. — Насамперед оператор і монтажер. Ролі режисера і інтерв’юера — це ті, які я хотіла б лишити собі. Мені подобається складати цей пазл».

Монтаж вона поки не може повноцінно «витягувати» ані за часом, ані за компетенціями. Оператор потрібен з іншої причини — щоб Віра могла залишатися повністю присутньою поруч із героїнею. «Я не можу запитувати в людини: “А що ви будете відчувати, коли ваш чоловік помре?”, відхилитися до камери, відвести погляд і сказати: “Почекай, фокус є”. І продовжити. Я так не працюю».

Потрібна й комунікаційна частина команди — людина, яка займатиметься PR та SMM, нарізатиме фільми на короткі відео для соціальних мереж і допомагатиме поширювати ці історії. «Це повноцінна команда, і поки що я не можу їм запропонувати оплату, — говорить Віра. — Для мене важливо, щоб ці люди горіли цим фільмом, як і я. Я знаю, що це не принесе мені великих грошей, але це дасть мені внутрішнє відчуття опори і важливої місії».

Її мотивація значно більша за бажання зробити ще один документальний проєкт. «Я хочу бути голосом цих жінок. Я хочу, щоб кіноіндустрія масштабувалася такими ж глобальними темпами, як це роблять люди в нашій країні. Наше кіно не відображає всієї цієї палітри, контрасту сили і слабкості, які сформувалися у війні».

Іноді підтвердження того, що ця робота потрібна, приходить зовсім несподівано. Одна знайома Віри, яка зараз не перебуває у стосунках, після перегляду фільму сказала їй: «Я раптом усвідомила, що все, що я говорила знайомим, у яких чоловік воює, — це така дурня. Навіщо я це робила? Я не розуміла, чим це може бути інакше: ну я сама, і вона сама. Але ж там питання і не в самотності як такій взагалі».

Для Віри такі реакції важливіші за цифри. «До речі, коли ти мені перший раз подзвонила і сказала, що хочеш взяти інтерв’ю, це було таким поштовхом, — говорить вона. — Я людина енергії, а в ту мить відчувала таке тотальне пригнічення, чекала на обстріл, довго не могла заснути, і ця можливість розповісти мою історію надихнула мене не зупинятися в пошуку можливості масштабувати цей проєкт».

Зараз Віра знімає короткі інтимні портрети — до десяти хвилин. Вона свідомо не робить їх довшими: в інформаційному просторі й без того багато болю, а двадцять хвилин фільму на високих емоційних піках глядачеві може бути важко витримати.

Але мрія про повнометражне кіно залишається. «Але я все ще мрію про повнометражний фільм, — говорить Віра. — Там було б три абсолютно різні героїні з різними долями і обставинами, можливо, й бабусі. Я б розповіла не лише про жінок, які чекають, а й про жінок, які втратили. Навколо цивільних жінок, які виховують дітей під час війни. Показала б дуже різні досвіди».

Можливо, саме в цьому і полягає наступний етап «Її фронту» — вийти за межі одного образу жінки, яка чекає чоловіка з війни. Показати різні способи проживання війни: очікування, втрату, материнство, самотність, любов, злість, втому, бажання жити і навіть право на звичайне життя.

Коли запитуєш Віру, як не здатися і продовжувати пишатися тим, що робиш, вона відповідає коротко: «Знаходити своїх людей. І щиро вірити в те, що ти робиш. Я завжди топлю за жінок. Для мене жінка — це мистецтво жити це життя».

Вона говорить про те, чим пишається у власному житті, і серед цього — материнство, рішення залишитися в Україні, власна трансформація та відмова від російського культурного контексту, на якому виросла. «Я — мама, і досі не в дурці. Моя дитина, на перший погляд, адекватна», — сміється Віра.

Вона згадує, що дізналася про вагітність 1 березня 2022 року і тоді мала можливість виїхати за кордон до мами. «Я пишаюся, що обираю залишатися в цій країні під час війни, підтримувати її економіку. Я пишаюся тим, що змогла змінити цей свій зросійщений менталітет. На жаль, я знаю всі театри, вистави і акторів російських, тому що ми зростали на цьому. Пишаюся, що я викорінила це з себе і моя дитина живе на абсолютно нових матеріях».

Віра взагалі багато говорить про здатність відділяти своє від чужого — і в роботі, і в житті. «Я все в своєму житті роблю по задоволенню, — говорить вона. — Я зараз не йду на офісну роботу, а веду одночасно кілька проєктів, де я як оператор, бо я люблю знімати. Мені подобається оця чесність із собою, бо я не можу піти туди, де мені взагалі погано».

Ця чесність має свою ціну. Віра хоче повернутися до театру, але поки не може дозволити собі театральний графік із маленькою дитиною. Був випадок, коли вона прийшла на проби, але їй навіть не дали показати етюд, дізнавшись, що в її кар’єрі була дворічна перерва.

— Чому перерва?

— Я народила дитину.

За кулісами інші жінки їй аплодували. Режисер — шансу на проби не дав.

«Для мене материнство — не перепона, для мене система, яка не підтримує працюючих матерів, перепона».

Тому зараз Віра працює операторкою на комерційних зйомках і хоче викладати акторську майстерність. «Я дуже люблю акторську справу і відчуваю, що можу чогось навчити людей». Поки що ж пошуки роботи приводять її до пропозицій бути офісною менеджеркою чи продавчинею. Вона згадує і випадок, коли на вакансію їй передзвонили й прямо сказали, що на цю суму шукають виключно чоловіків.

А вночі Віра знову повертається до свого кіно. Вона сидить, обкладена аркушами А4, переслуховує диктофонні записи й шукає ту саму «рибу» — фразу, навколо якої можна вибудувати історію. «Я хапаю кожну фразу, щоб фільм був побудований так, щоб ніде не злетіти з рейок довіри до людини», — говорить Віра. Чоловік, спостерігаючи за нею в цей момент, якось сказав, що ще ніколи не бачив її такою «прекрасно збудженою» професією — ніби вона збільшується, розширюється, стає живішою.

Для Віри це і є критерій правильного життя. «Треба робити те, що тобі приносить задоволення. Я не роблю те, що мені не приносить задоволення — від сексу і до професії. Імітацію оргазму я відсікаю дуже жорстко, як і не своїх людей».

Але її порада тим, хто застряг на нелюбимій роботі, звучить значно практичніше, ніж просто «звільняйся і йди за мрією».

— Почніть маленькими кроками робити в житті те, що вам подобається. Із зовсім дрібного: наприклад, всі п’ють каву з молоком, а вам подобається без. Пийте без. А потім цього гарного ставатиме все більше, і ви вже не зможете погоджуватися на менше.

Віра не радить різко ламати життя. «Тому що сказати: “Не бійтеся. Вставайте і ідіть” — це дуже легко, але це так не працює. Більшість людей не кине просто так роботу в офісі і не піде саджати квіти за покликом серця, тому що їсти хочеться і комуналку платити треба. Для того, щоб прийти до етапу, коли ти зможеш дозволяти собі обирати, треба почати з маленького».

Ми закінчуємо розмову вже вдома. За вікном сідає сонце. Раптом Віра зупиняється, дивиться на світло, дістає телефон і починає мене фотографувати. «Вибач, будь ласка, тут якесь магічне світло». І в цьому жесті, можливо, є дуже багато самої Віри: вона постійно щось помічає, ловить, фіксує — навіть тоді, коли камера вже вимкнена.

Її «Її фронт» поки складається з кількох коротких фільмів, десятків неопублікованих історій і однієї великої мрії. Для її реалізації поки бракує людей, ресурсів і команди. Але вже є найважливіше — героїні, які наважилися говорити, глядачі, які впізнали в цих історіях себе, і сама Віра, яка знайшла свою камеру. Колись її першою сценою була табуретка. Тепер її сцена — життя інших жінок. І, здається, вона нарешті знає, навіщо стоїть по той бік камери.

Теги: