Щоби відчути ізольованість інвалідів у суспільстві, достатньо на мить помінятися ролями

07.12.12, Івано-ФранківськКоли ти молодий, здоровий, сповнений оптимізму, ідеш по вулиці навіть не замислюєшся, яке це щастя – бачити світанок, сонце, небо, чути голос близьких. Коли поруч проїде людина в інвалідному візку, або пройде в чорних окулярах з білою тростиною, мимоволі задумуєшся: «Не дай Бог опинитись у такій ситуації…» Біля нас живуть люди, які позбавлені такої […]

07.12.12, Івано-Франківськ
Коли ти молодий, здоровий, сповнений оптимізму, ідеш по вулиці навіть не замислюєшся, яке це щастя – бачити світанок, сонце, небо, чути голос близьких. Коли поруч проїде людина в інвалідному візку, або пройде в чорних окулярах з білою тростиною, мимоволі задумуєшся: «Не дай Бог опинитись у такій ситуації…»

Біля нас живуть люди, які позбавлені такої розкоші: незрячі, глухонімі, люди з іншими обмеженими можливостями. Але нам, повноцінним, дуже важко зрозуміти їхні проблеми: відсутність пандусів у громадських місцях, відкриті люки, можливість отримати травму від машини, яка припаркована на тротуарі, світлофори, які не дають сигналу для неповносправних, та й врешті-решт перехожі, які тебе ненароком штовхнуть і не вибачаться.

Щоб зрозуміти проблеми людей з особливими потребами, необхідно хоча би на мить помінятись ролями.

Уявити себе в образі фізично обмеженої людини і зрозуміти весь тягар їхнього життя у нашому суспільстві мали можливість волонтери Карітасу, студенти Івано-Франківської Духовної семінарії. Для них 29-го листопада в Івано-Франківську працівниками медико-соціального підрозділу «Домашня опіка» був організований тренінг на тему: «Техніка та способи переміщень осіб, що користуються інвалідним візком. Супровід незрячих людей».

Під час виконання однієї із вправ тренінгу волонтери відчули себе в’язнем власної безпомічності і розгубленості – їм на декілька хвилин зав’язали очі. В ролі незрячої людини вони намагалися за допомогою тактильних відчуттів розпізнавати предмети, долати дистанцію з перешкодами, спускатись по східцях, звичайно за допомогою супроводжуючого. Тільки такі завдання дали можливість відчути повсякденне життя інваліда по зору і велику відповідальність, що лягає на супроводжуючого.

Наступний етап тренінгу дозволив волонтерам ознайомитися з видами інвалідних візків, опорно-рухових апаратів, підлокітників. Під керівництвом тренера навчилися прийомам і техніці збору, демонтажу інвалідного візка. Під час заняття вони навчилися техніці переміщення у інвалідному візку у різних побутових умовах: при подоланні пандуса, сходової клітки, порогів.

«Особлива увага наголошувалася на налагодженні співпраці доглядальника та людини з особливими потребами. Тренери продемонстрували важливість дотримання певного алгоритму дій, озвучення рухів по відношенню до хворого, застосування різних прийомів та техніки переміщень за допомогою підручних засобів.

Робота із людьми з особливими потребами потребує фахового і безпечного підходу зі сторони доглядальника чи волонтера, щоб не нашкодити собі і неповносправній особі. І головне, – що доглядальник дає змогу відчути людині бережливе ставлення до себе, як до повновартісної людини», – розповідає Оля Соляник, місцевий координатор проекту «Домашня опіка».

Актуальність тематики тренінгу є на часі, адже учасники тренінгу обговорювали вправи та власні відчуття і після його закінчення, ділились враженнями про важливість роботи доглядальника чи соціального працівника. Майбутні священики та волонтери отримали великий досвід, завдяки якому, побачивши на вулиці людину з обмеженими можливостями, вони обов’язково протягнуть їй свою руку допомоги.

Теги: