Проєкт догляду вдома Карітасу України H.O.M.E. попри скорочення фінансування продовжує допомагати найбільш потребуючим

6 грудня Тамарі Федорівні виповниться 90 років. Вона родом із Вовчанська на Харківщині, містечка на кордоні з Росією, що повністю зруйноване через воєнні дії. Тому довелося покинути дім і виїхати до Дрогобича.

Тому довелося покинути дім і виїхати до Дрогобича. При переїзді втратила документи на квартиру.

У листопаді 2024 року сусідка познайомила її з «Центром милосердя» — партнером Карітасу України в Дрогобичі, що працює за проєктом H.O.M.E. Почали з доставки теплих обідів кілька разів на тиждень. Згодом виявилося, що потреб набагато більше: відновлення документів на квартиру, супровід до лікарів, допомога з різними бюрократичними запитами, налагодження зв’язку зі світом.

Спочатку відновили документи на квартиру у Вовчанську. Але квартира, яку Тамара Федорівна знімала в Дрогобичі, була вологою й холодною, а плата за неї щомісяця росла. Тоді організація домовилася з гуртожитком для переселенців. Комендант відгукнувся швидко, і Тамару Федорівну поселили. Тепло, сухо, є де жити. Сьогодні її знає весь гуртожиток: комунікабельна, щира, відкрита людина.

Двоє синів уже пенсійного віку. Один живе в Україні, але стосунки розірвалися ще до війни. Другий живе в Естонії, сам хворіє на цукровий діабет, та підтримує, як може. Тамара Федорівна за ним сумує, проте переїжджати боїться.

Двічі на тиждень, а іноді частіше, до неї приходить соціальна працівниця Ольга Іваськевич. Допомагає оплатити гуртожиток, отримати пенсію, доїхати до лікаря, оформити субсидію, розібратися з банком. Іноді просто побути поруч.

Ольга пригадує їхнє знайомство. «Я Тамара Хведорівна», – представилася тоді нова знайома. У них відразу виник контакт. «У неї позитивне мислення, і всі проблеми і питання наскільки вони складними не були, ми вирішуємо», – каже Ольга. «Найважливіше в нашій роботі — це вміти вислухати людину і допомогти знайти їй вихід з її проблеми. І тоді вже після цього виникає комунікація, виникає розуміння. Не завжди воно виникає швидко».

Ольга, яка за освітою вчитель, називає свою роботу, яку любить, служінням і покликанням і відчуває себе захисницею людей, які у багатьох моментах є вразливими і беззахисними. Вона й досі часто підвозить підопічних власною машиною, не беручи за це оплати: «Я просто виконую свою роботу».

Таких, як Тамара Федорівна, у проєкті Карітасу H.O.M.E. — до 480 людей одночасно. За кожним із них історія втрат, самотності, безпорадності. Проєкт забезпечує підтримку та розширення можливостей людей старшого віку вдома, а на місцях цим щодня займаються мережа Карітасу України та партнерські організації – допомагають тим, хто через вік чи стан здоров’я вже не може подбати про себе сам.

Попри поступове скорочення фінансування з боку головного донора Caritas Австрії, проєкт діє на восьми локаціях: у Бориславі, Івано-Франківську, Коломиї, Тернополі, Києві та Одесі, а також у Дрогобичі й Харкові, де Карітас співпрацює з довголітніми партнерами. Про це скорочення, розраховане на три роки, донор повідомив наприкінці 2025 року, залишивши можливість адаптувати умови, тому зараз робота спрямована на те, щоб зберегти можливість допомагати людям та знайти додаткові джерела фінансування.

«Успішним результатом буде, якщо всі вісім локацій збережуть послугу догляду вдома хоча б у мінімальному вигляді – тобто буде досягнута сталість», – каже Євгенія Безугла, менеджерка проєкту H.O.M.E. Карітасу України.

У межах проєкту надається саме соціальний догляд вдома, без медичної чи психологічної складової. Бенефіціарів поділяють на групи активності – від найлегшої до найважчої. «П’ята група – це люди з обмеженою мобільністю, які потребують постійного догляду. Їм щодня потрібно поїсти, і так само щодня необхідна допомога з гігієною», – каже пані Євгенія. Наприклад, серед 14 підопічних Ольги Іваськевич з Дрогобича є двоє людей з інвалідністю, які проходять гемодіаліз, – з мінімальною пенсією та виплатою по ВПО. Якщо на громаду припадає лише один соціальний працівник від держави, така людина отримує допомогу не щодня, а двічі на тиждень, а цього зовсім недостатньо.

«Карітас приймає тих, хто має потребу, але держава з будь-яких причин не бере в опіку: або на папері мають родичів, або пенсію вищу за мінімальну навіть на 100–300 гривень, або держава просто не може покрити обсяг потреби», – пояснює Євгенія Безугла.

Локації відрізняються за умовами роботи. У Коломиї команда обслуговує гірський район у співпраці з громадами. Кутська громада, наприклад, закуповує послугу догляду вдома в Карітасу з 2022 року: там працюють три соціальних робітники, які обслуговують 30 бенефіціарів.

Але так відбувається не всюди. «Є громади, які взагалі не надають послуги вдома у своїй ОТГ, а потреба є, бо є люди одинокі та потребуючі. І достукатися до громад про необхідність цієї послуги важко. А розмова про можливість закупівлі цієї послуги у Карітасі закінчується безрезультатно», – зазначає Світлана Ласійчук, менеджер з Коломиї.

Фахівець з адвокації Карітасу в Івано-Франківську Галина Кос зазначає, що важливою частиною діяльності є також дослідження потреб та представлення результатів громадам. «В рамках адвокаційної діяльності проведено дослідження потреб територіальних громад у надавачах соціальних послуг Івано-Франківського та Калуського районів. В результаті виявлено, що у восьми громад немає комунальної установи надавача соціальних послуг. Направлено листи та анкету до цих громад, щоб вивчити стан справ і кількість людей, які потребують соціальних послуг.

Зі схожими викликами зустрічаються в Карітасі Київ, зауважує Владислав Жиляєв, фахівець із адвокації. «На жаль, на практиці оцінка потреб у багатьох випадках носить переважно формальний характер, оскільки визначення потреби фактично ототожнюється з наявністю звернення конкретної особи за отриманням соціальної послуги. Звернення людини є важливим джерелом інформації про потребу, однак не може бути тотожним оцінці реальної потреби. Людина може не знати про доступні послуги, не мати фізичної чи соціальної спроможності самостійно звернутися, не усвідомлювати наявність потреби або не мати належного доступу до відповідних механізмів підтримки. Особливо актуальним це є для послуги „догляду вдома”».

В Івано-Франківську місто частково співфінансує проєкт: у бюджет міської ради включено 75% ставки соціального робітника з березня по жовтень 2026 року. Таким чином, щомісяця акумулюється кошти для продовження роботи у 2027 році, – пояснює менеджерка проєкту в Івано-Франківську Іванна Дмитрук.

В Одесі соціальні працівники співпрацюють з медичними закладами, зокрема приймають людей зі статусом ВІЛ, яких скеровують туди медичні працівники.

Щоб локація могла продовжувати роботу, потрібна мінімальна команда: двоє соціальних робітників, які можуть підміняти одне одного під час хвороби чи відпустки, старший соціальний працівник або менеджер з вищою соціальною освітою, а також 5% ставки фінансового менеджера.

Скорочення фінансування впливає і на персонал. Частину соціальних працівників перевели на посаду «соціального робітника» – формально некваліфіковану, хоча обсяг роботи не змінився. Через нижчу оплату на локаціях відчувається брак кадрів.

«Соціальні, медичні служби перескеровують бенефіціарів на обслуговування в громадські організації, але гроші за бенефіціаром не перескеровуються», — каже пані Євгенія про практику, коли державні інституції, лікарі й соціальні служби направляють людей до Карітасу, але фінансування за пацієнтом не йде. За її словами, у сфері соціальних послуг бракує моделі, за якою людина сама обирає надавача, а держава платить туди, де вона фактично отримує допомогу — так, як це відбувається в системі НСЗУ з лікарями. Така модель фінансування є поширеною в країнах Європи, зокрема Австрії та Німеччині.

Ольга Іваськевич бачить цю відмінність в оплаті на прикладі власних підопічних: «У нас обслуговуються люди з низькою пенсією, з низьким рівнем доходу. Якщо їм сказати, що треба оплачувати послуги, це буде дуже складно, а часом і неможливо. Є категорії людей, які можуть дозволити собі платні послуги. А є категорії, для яких ситуація буде зовсім печальна».

«Через скорочення фінансування нам доводиться більше говорити з державою про те, щоб вона теж фінансувала догляд вдома від недержавних надавачів, і паралельно шукати інші джерела – власні внески організацій, соціально відповідальний бізнес, кошти самих бенефіціарів, інші кошти, – каже Євгенія Безугла. – Догляд вдома лишається трудомістким. Якщо людина, яка потребує допомоги, сама за неї не платить, це не означає, що послуга безкоштовна: за неї платить хтось інший, держава чи донор».

За її словами, Карітас – не лише надавач послуги, а й партнер громади. Догляд вдома під час війни має стати частиною місцевої системи підтримки, адже багато людей виїхали за кордон, мобілізовані або внаслідок військових травм самі потребують стороннього догляду, а їхні батьки старшого віку потребують допомоги.

«Ми мусимо пояснювати суспільству й громадам, чому догляд вдома — частина місцевої системи підтримки, і говорити з ними про співфінансування та інтеграцію послуги на місцях. Карітас не може замінити громаду навіть з усією своєю мережею, але може допомогти їй побачити потребу, підготувати кваліфіковані кадри і надавати контрольовану послугу, яка часто підсилена психологічним та медичним компонентами, і разом побудувати рішення, що функціонуватиме стало», — підсумовує пані Євгенія.

На перший погляд, здається, що найвразливіші люди мають отримувати найбільше уваги. Але часто трапляється навпаки: літня людина, особливо якщо вона внутрішньо переселена, не має коштів для існування чи родичів, що за неї борються, – опиняється поза увагою. Руслана Галишин, керівниця партнерської організації Карітасу в Дрогобичі «Центр милосердя», яка опікується Тамарою Федорівною, пояснює це прямо:

«Літні люди в пріоритеті не є, хоча саме вони, особливо переселенці, найвразливіші в громаді. Ці люди наче біла пляма, їх просто не бачать. А вони не завжди знають, що взагалі мають право на допомогу».

Вона зауважує, що коли люди вперше звертаються із потребою, вони дуже розгублені. Переважно не знають, з чого почати, тому дуже важливо пояснювати їм, що таке послуга «догляд вдома» і як вона працює, тому значною частиною праці є також і роз’яснення. 

Тамара Федорівна знає, що в двічі на тиждень до неї прийде Ольга. Іноді частіше, якщо треба, іноді рідше, якщо все гаразд. За майже три роки в них набралося звичних справ: оплатити гуртожиток, зняти пенсію, з’їздити до лікаря, розібратися з субсидією чи іншими бюрократичними справами. Часом — просто побути поруч.

Саме ці «двічі на тиждень» і намагається втримати проєкт H.O.M.E. попри скорочення фінансування. «Я не знаю, що б із нею було, якби не ми», — каже Ольга. Сама ж Тамара Федорівна пережила голод і війну і повторює, що вже нічого не боїться.

Теги: