Право на щасливе дитинство: як працюють Простори, дружні до дитини, Карітасу України 

Коли п’ятирічна Даша вперше почала приходити до Простору, дружнього до дитини у Миколаєві (далі – Простір, ПДД), вона трималася обережно.

Соромилася, не одразу вступала у взаємодію з іншими дітьми та дорослими, а під час занять їй було складно довго зосереджуватися на одному завданні.  

Через часті хвороби дівчинка не могла систематично відвідувати дитячий садок, тому їй особливо бракувало регулярного спілкування з однолітками, спільних ігор, нових знайомств і занять разом з іншими дітьми. 

У Просторі Даша почала гратися, малювати, долучатися до руханок та освітніх активностей. Особливо їй сподобалися заняття з української та англійської мов, які тут проводять в ігровій формі. І фахівці почали помічати зміни: дівчинка стала активніше долучатися до групи, більше взаємодіяти з іншими, проявляти власну ініціативу та довше утримувати увагу. Змінилося й мовлення – Даша частіше використовує нові українські слова, впізнає англійські та повторює прості фрази.

Це може здаватися невеликою історією про звичайні дитячі заняття. Насправді вона добре пояснює одну з головних ідей Просторів, дружніх до дитини: дитині не пропонують готовий сценарій, до якого вона мусить пристосуватися, а створюють безпечне середовище та забезпечують індивідуальний підхід.  

Та що стоїть за поняттям «Простір, дружній до дитини» і чому це значно більше, ніж місце для ігор чи дозвілля? Як працює мережа таких просторів Карітасу України, які потреби дітей сьогодні бачать фахівці та як змінюється робота там, де війна залишається частиною щоденної реальності? 

Про це ми поговорили з Галиною Яджак та Еліною Максимець – провідними експертками із захисту дітей Програми «Освіта, Формація та Захист дітей» Карітасу України. Окремо зосередилися на роботі Простору в Миколаєві, який діє у межах проєкту Emergency Appeal 2026–2027, і на тому, як безпекова ситуація регіону впливає на потреби дітей, формати занять та саму організацію підтримки. 

– Простір, дружній до дитини, може нагадувати добре облаштовану дитячу кімнату: тут є ігри, творчість, заняття, спілкування. У чому принципова різниця? 

Галина Яджак: Головна відмінність – у меті. Дитяча кімната або гурток зазвичай створюються для дозвілля, нагляду чи розвитку певної навички – наприклад, малювання, спорту або іноземної мови. Простір, дружній до дитини, насамперед працює із захистом дитини, відновленням відчуття безпеки, підтримкою її психоемоційного стану та життєстійкості.  

В умовах війни навіть передбачуваний розклад, знайомі дорослі, зрозумілі правила та можливість регулярно бачитися з однолітками допомагають відновити структуру життя, якої дитина могла бути позбавлена. ПДД Карітасу України, створені як відповідь на гуманітарну кризу ще у 2014 році, працюють відповідно до внутрішніх стандартних операційних процедур і міжнародних стандартів у сфері захисту дітей у гуманітарній діяльності. З дітьми працює мультидисциплінарна команда: психологи, соціальні працівники, кейс-менеджери, соціальні педагоги та аніматори. Тому фахівці не лише проводять заняття, а й можуть помітити, що за поведінкою дитини стоїть глибша потреба, оцінити ситуацію в родині та за необхідності залучити додаткову допомогу.

Один із базових принципів ПДД можна сформулювати так: «дитина в контексті сім’ї та громади». Ми не відокремлюємо те, що відбувається з дитиною, від того, що відбувається з її батьками та середовищем, у якому вона живе. 

– Чому така підтримка особливо важлива саме зараз, після кількох років повномасштабної війни? 

Галина Яджак: Ми бачимо, як змінюється характер потреб. У перші роки широкомасштабного вторгнення багато роботи було пов’язано з гострим стресом, шоковими станами, евакуацією та адаптацією дітей, які вимушено переїхали. Тепер дедалі частіше маємо справу з наслідками тривалого навантаження – хронічною втомою, виснаженням, тривожністю, апатією, труднощами з концентрацією та відчуттям, що нормальне життя постійно відкладається. 

До цього додаються освітні втрати та дефіцит живого спілкування. Частина дітей роками навчається дистанційно, заняття переривають повітряні тривоги та відключення електроенергії, а діти, які пережили переміщення, часто втрачають не лише дім, а й коло друзів та середовище, у якому почувалися своїми. 

Тому сьогодні ми бачимо одразу кілька великих потреб: безпека і передбачуваність, психоемоційна підтримка, можливість навчитися розпізнавати власні емоції та регулювати їх, живе спілкування з однолітками, рухова активність, неформальна освіта та безпекові знання, зокрема щодо мінної небезпеки. 

І дуже важливо, що разом із дітьми виснажуються дорослі. Батьківський ресурс не безмежний, тому робота з батьками є невід’ємною частиною підтримки дітей. 

– Карітас України працює з дітьми в різних регіонах і за дуже різних безпекових умов. Як зробити так, щоб якість допомоги залишалася однаковою, а сама робота відповідала реальним потребам конкретної громади? 

Галина Яджак: У мережі діє спільний методологічний каркас: є вимоги до безпеки, роботи персоналу, обладнання простору, структури занять, захисту дітей та механізмів перенаправлення. Команди проходять навчання й отримують супервізійну та методологічну підтримку. 

Водночас неможливо однаково працювати, наприклад, у відносно безпечнішій громаді на заході України та у Миколаївській області. Тому конкретний зміст занять, формати роботи та соціальний супровід адаптуються до місцевого контексту. 

У прифронтових і постраждалих від бойових дій громадах особливого значення набувають фізична безпека, доступ до укриття, мінна просвіта, робота з наслідками гострого й тривалого стресу. Там, де діти живуть далеко від міста і не мають доступу до психологічних чи позашкільних послуг, команда може працювати мобільно та виїжджати безпосередньо у громади. 

Тобто, ПДД – це не обов’язково одна кімната за однією адресою. Це модель допомоги, яка може працювати стаціонарно, мобільно, а за потреби використовувати й дистанційні формати, але зберігати спільні принципи якості та захисту дитини. 

Миколаїв: безпечне приміщення саме по собі стає частиною допомоги 

Проєкт Emergency Appeal 2026-2027 реалізується у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Херсонській та Миколаївській областях. Він поєднує різні напрями підтримки людей, які постраждали від війни, – від захисту та психосоціальної допомоги до підтримки з житлом і засобами до існування. Конкретні рішення залежать від потреб людей і ситуації у кожному регіоні. 

У Миколаєві одним із таких напрямів є Простір, дружній до дитини. Його робота особливо залежить від безпекового контексту міста, яке постійно живе в умовах повітряних тривог і загрози обстрілів. Тому важливо, що ПДД розташований безпосередньо в укритті. Для батьків це означає, що вони можуть приводити дітей на заняття, знаючи: вони – в безпеці. 

– З якими дітьми сьогодні найчастіше працює команда в Миколаївській області? 

Галина Яджак: Немає «типової» дитини. Команда працює з місцевими дітьми, які залишалися тут під час активних обстрілів, із дітьми з родин ВПО, зокрема з деокупованих та прифронтових територій, із дітьми військовослужбовців, ветеранів, безвісти зниклих та полонених, а також із сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах. 

Вік теж має значення. У маленьких дітей сильний стрес може проявлятися підвищеною тривожністю, страхом розлуки з батьками, плачем, агресією або поверненням до поведінки, характерної для більш раннього віку. У дітей молодшого шкільного віку ми часто бачимо труднощі з концентрацією, страх помилки, наслідки освітніх втрат і нестачу живого спілкування. У підлітків на перший план можуть виходити соціальна ізоляція, апатія, тривога щодо майбутнього та відсутність безпечного середовища, де можна просто зустрічатися з ровесниками. 

– Що відбувається, коли дитина вперше переступає поріг Простору? 

Еліна Максимець: Ми не очікуємо, що дитина одразу включиться в заняття, почне розповідати про себе чи легко контактуватиме з іншими. Перший крок – дати їй час і показати: тут безпечно, тебе не примушуватимуть, ти можеш роздивитися, звикнути до людей і простору. 

Батьки заповнюють первинну анкету, розповідають про захоплення дитини та особливості, які важливо врахувати, а фахівці спостерігають за тим, як вона почувається в новому середовищі, як взаємодіє з іншими дітьми, як реагує на нові ситуації та чи легко вона залучається до гри. 

Дуже багато можна побачити саме через природну для дитини діяльність – гру, малювання, ліплення, казку. Паралельно важлива розмова з батьками, адже саме вони можуть розповісти, чи змінився сон, чи з’явилися страхи, замкнутість, агресія, труднощі з навчанням або інші прояви, яких команда не побачить під час однієї зустрічі. 

Так формується розуміння, що зараз справді потрібно конкретній дитині. Для однієї це буде передусім група та соціалізація, для іншої – індивідуальна робота з психологом, для третьої – структуровані розвиткові заняття. А інколи фахівці бачать, що потреба значно ширша і допомога потрібна всій родині. 

– Чому робота з батьками є настільки важливою частиною цієї моделі? 

Еліна Максимець: Дитина не проживає війну окремо від своєї родини. Вона дуже чутливо зчитує стан дорослих і часто саме за їхньою реакцією визначає, наскільки безпечним є світ навколо. Якщо мама, тато чи інший близький дорослий постійно перебуває у стані тривоги та виснаження, дитині теж складніше відновлювати відчуття стабільності. 

Фахівець може бути поруч кілька годин на тиждень, але більшу частину життя дитина проводить у родині. Саме там формується щоденна рутина, є можливість поговорити, отримати підтримку, бути почутою. Тому ми допомагаємо батькам краще розуміти емоційні потреби дітей, реагувати на складну поведінку без тиску, підтримувати дитину у стресових ситуаціях і водночас дбати про власний психологічний ресурс. 

У межах ПДД проводяться батьківські групи, клуби та психопросвітницькі зустрічі, а теми формуються відповідно до запитів самих дорослих. У багатьох родинах сьогодні основне щоденне піклування про дітей лежить на мамах та бабусях, зокрема через службу чи мобілізацію чоловіків, тому підтримка тих, хто щодня залишається поруч із дитиною, набуває ще більшого значення. 

– Що відбувається, якщо команда бачить проблему, яку не може вирішити самостійно? 

Еліна Максимець: У такому разі діє механізм перенаправлення. Наприклад, дитині може бути потрібна спеціалізована медична допомога, тривала психологічна чи психіатрична підтримка, або команда може виявити ризики насильства чи небезпечні умови проживання. 

Перенаправлення для нас – це не ситуація, коли людині просто дають номер телефону і кажуть, куди звернутися. Спочатку фахівці визначають потребу та оцінюють ризики, далі, за згодою родини, шукають відповідну службу, допомагають встановити контакт і, наскільки це можливо, супроводжують процес, щоб переконатися, що допомога справді стала доступною.  

ПДД є частиною ширшої системи підтримки, а не окремим набором дитячих активностей. 

– Що для вас є справжнім результатом роботи Простору? 

Еліна Максимець: Звичайно, ми рахуємо охоплення та послуги, але найважливішими є якісні зміни у житті дитини: вона менше тривожиться, краще справляється зі стресом, знаходить друзів, вчиться спілкуватися, стає впевненішою, починає проявляти ініціативу. 

Особливо промовистий момент – коли дитина вже сама просить батьків привести її до Простору. Це означає, що місце стало для неї своїм, що вона хоче сюди повертатися. 

Так само важливими є зміни в родині: дорослі краще розуміють дитину, знаходять нові способи підтримувати одне одного, а у стосунках стає більше довіри. Ці зміни дають шанс, що результат збережеться і тоді, коли конкретний проєкт або програма завершаться. 

– А якщо через кілька років дитина згадає свій Простір, що вам хотілося б, аби вона пам’ятала? 

Еліна Максимець: Хотілося б, щоб вона пам’ятала не про кількість занять чи заходів. Набагато важливіше, щоб залишилося відчуття: тут мене приймали такою, якою я є, мене слухали, мою думку поважали, тут можна було пробувати нове і не боятися помилятися. 

Таких місць, де дитину чують, приймають і дають їй простір залишатися собою, у мережі Карітасу України вже десятки. У липні 2026 року мережа об’єднувала 30 просторів, дружніх до дітей, на базі місцевих організацій Карітас, та 51 «Кімнату щастя» у школах 20 областей України. А протягом 2025 року близько 27 тисяч дітей і підлітків отримали різні види підтримки, і разом із ними допомогу, консультації та необхідні знання отримали близько 5 тисяч батьків, опікунів і педагогів. 

Ці цифри говорять про масштаб. А щоденна робота Просторів – про нові знайомства, повернення довіри, цікавість до навчання, сміливість говорити про свої почуття. І про можливість зберегти для дітей те, що війна не повинна в них забирати, – право мати щасливе дитинство. 

Проєкт Emergency Appeal 2026-2027 реалізується Карітасом України завдяки підтримці Caritas Internationalis

Теги: