«Ми роками лікували дітей, але не помічали мам, які поруч тихо божеволіли від втоми». Як Олеся Яскевич будує систему, що бачить людину, а не діагноз

Засновниця ГО «Бачити серцем» Олеся Яскевич — про психологічний хаб для мам, «Перепочинок» для родин, сексуальну освіту для молоді з порушеннями розвитку, десять років Космотабору й ринкові зарплати в соціальному секторі.

Засновниця ГО «Бачити серцем» Олеся Яскевич пройшла шлях від внутрішнього супротиву через стереотипи довкола власного сина Матвія до побудови масштабованої соціальної франшизи. Як перетворити благодійність на працюючу систему з ринковими зарплатами, навчити консервативне суспільство сексуальної освіти для підлітків та молоді із порушеннями розвитку та чому без підтримки батьків будь-який соціальний проєкт не розвиватиметься — у великій прогулянці столицею.

«Ми раптом усвідомили просту й страшну річ: ми роками лікували й розвивали дітей, але абсолютно не помічали мам, які поруч із ними тихо божеволіли від втоми, — Олеся повертається до мене всім тілом, чекаючи на зелене світло біля пішохідного переходу, її погляд стає гранично серйозним. — І коли ми це зрозуміли, ми повністю переглянули свою роботу. Бо щаслива, стабільна мама зробить для дитини більше, ніж сотня найкращих гуртків».

Довкола вирує звичний, різкий, трохи виснажливий ритм української столиці: шарудять колеса автівок на бруківці, час від часу прорізають повітря тривожні сирени, проїжджають автобуси, а перехожі поспішають, занурені у власні телефони, проблеми та тривоги. Але Олеся рухається цим містом із дивовижною впевненістю — її крок швидкий, чіткий, а хода позбавлена будь-якої метушні.

Олеся — засновниця та очільниця громадської організації «Бачити серцем». Вона тримає в руці паперовий стаканчик із гарячою кавою, час від часу роблячи короткі ковтки просто на ходу. У її погляді немає тієї звичної, хронічної виснаженості, яку часто очікуєш побачити в людей, що роками працюють у соціальному секторі України. Натомість у її очах — гостра присутність у моменті й якась неймовірна внутрішня стійкість.

Ми не бачилися кілька років. За цей час світ довкола зміг перевернутися кілька разів, переписавши правила гри для всіх нас, а Олеся… вона просто продовжила робити своє. Але тепер — із зовсім іншою, глибинною зрілістю.

— Ти знаєш, якщо чесно, я продовжую займатися тим самим, — Олеся на ходу повертає до мене голову й легенько всміхається. — Нічого принципово нового я не вигадала. Просто пішла вглиб. На самому початку, коли ми тільки починали розбудовувати «Бачити серцем», усе оберталося довкола красивої ідеї «служіння дітям». Це звучало правильно, гарно, навіть трохи піднесено. Але з часом до нас — і до мене особисто, і до всієї команди — прийшла дуже твереза, доросла думка. Ми зрозуміли: якщо не підтримувати батьків, з дітьми нічого не буде. Ну от просто взагалі нічого.

Олеся раптово зупиняється біля пішохідного переходу, чекаючи на зелений сигнал світлофора. Вона перекладає стаканчик з кавою в іншу руку, і її розслаблена міміка миттєво змінюється — з’являється виразна, гостра точність у кожному слові.

Світлофор перемикається, і ми ступаємо на зебру, переходячи вулицю. Олеся випростує спину й робить широкий жест рукою убік скверу:

— Скільки б ресурсу ми не вкладали в дитину — реабілітація, спеціалісти, розвивальні заняття — якщо у мами (а в нашому суспільстві це в 99% випадків саме мама) немає ресурсу жити, уся наша робота вилітає в трубу. Усі залучені зусилля, гранти, час просто втрачають сенс. Вона повертається з дитиною в те саме виснажене середовище. Тому ми переродилися як проєкт і зробили головний фокус на дорослих, які тримають цей світ на своїх плечах.

Олеся розповідає це без краплі пафосу чи драматизму. Для неї це не абстрактна теорія з підручників із соціальної педагогіки, а вистраждана щоденна практика. Практика людини, яка сама пройшла цей складний шлях від найпершої точки й знає ціну кожному слову.

«Щаслива, стабільна мама зробить для дитини більше, ніж сотня найкращих гуртків»

Психологічний хаб, «Перепочинок» для родин та квиток до Парижа

Ми звертаємо в затишний провулок поблизу Ярославового Валу. Олеся йде трохи попереду, впевнено оминаючи літні майданчики київських кав’ярень. Вона починає перераховувати напрями діяльності «Бачити серцем», які зараз драйвлять її найбільше. Жодних сухих звітних цифр, відсотків чи канцеляриту — вона розповідає про це на ходу, активно задіюючи простір довкола.

— Ми відкрили великий, насправді потужний напрямок психологічного супроводу, створили такий собі психологічний хаб, — розповідає вона, на ходу розставляючи пальцями акценти. — Працюємо безпосередньо з батьками дітей та молоді з інвалідністю. Там є все: і кризове консультування, і групи взаємопідтримки, але найголовніше — це індивідуальна глибинна терапія. Це не про п’ять зустрічей «аби поговорити, поплакати чи заспокоїти». Ні, це мінімум пів року систематичної роботи з фахівцем. Бо за п’ять зустрічей людина лише торкається свого болю й іде далі з відкритою раною. А пів року дають жінці можливість хоча б стабілізуватися, озирнутися довкола й нарешті відповісти собі на запитання: «Де я? Що зі мною відбувається? Яка підтримка потрібна саме мені, а не моїм рідним?».

Вона сповільнює крок біля невеликого скверу, робить глибокий вдих, ніби сама на мить повертається у ті важкі, надривні розмови з мамами, і продовжує:

— А ще ми запустили проєкт «Перепочинок». Я називаю його для себе проєктом «піт-стоп». Бо батьки дорослих дітей із важкими порушеннями розвитку в якийсь момент вигорають до попелу. Це стан абсолютного емоційного та фізичного обнулення, коли людина вже просто не має сил дихати, але мусить рухатися далі через силу.

Суть «Перепочинку» проста й водночас абсолютно революційна для українського соціального сектору. Організація бере повнолітню молодь із порушеннями розвитку до себе на цілі два тижні. Вони живуть у спеціально облаштованому просторі, спілкуються, займаються в творчих майстернях, отримують професійний догляд, соціалізацію та побутову підтримку. А батьки на ці чотирнадцять днів залишаються самі з собою. Вони вперше за багато років отримують законне право на власне, особисте життя.

— Ти навіть уявити собі не можеш, що відбувається з людьми за ці два тижні! Хтось із батьків нарешті спокійно йде до лікарів, бо роками відкладав власне здоров’я на потім. Хтось просто спить по дванадцять годин поспіль. А одна наша мама… Слухай, це взагалі казка! Вона поїхала в Париж! Це була мрія всього її життя. Усі ці роки вона фізично не могла нікуди вирватися, бо дитину просто ні з ким було залишити — ніхто не брав на себе таку відповідальність, а родичі не справлялися. І тут син на два тижні у нас, у безпеці, під наглядом фахівців, а старша донька купує їй квитки й каже: «Мамо, лети!». Вона полетіла всього на пару днів, але повернулася звідти абсолютно іншою людиною — з відкритими очима, з випрямленою спиною. Оце заради таких моментів варто пробивати будь-які бюрократичні стіни.

Дорослішання, табу та руйнування стін: сексуальна освіта й межі автономії

Тема підлітків та молоді з інвалідністю в Україні досі залишається однією з найскладніших, найменш висвітлених та найпанічніших для суспільства. Якщо для малих дітей ще можна знайти якісь реабілітаційні центри, розвивальні гуртки чи благодійні програми, то коли дитині виповнюється 14, 16 або 18 років, вона разом із родиною потрапляє в глухий, лякаючий вакуум. Суспільство ніби відвертається, воліючи вдавати, що дорослих людей із тяжкими ментальними чи фізичними порушеннями просто не існує.

— Чим старшою стає дитина, тим менше для неї існує системних активностей та системних послуг, — пояснює Олеся. Вона зупиняється біля оглядового майданчика, зводить долоні разом, утворюючи трикутник, і виразно дивиться на мене. — Система влаштована так, ніби після 18 років ці люди просто зникають. Але ж вони не зникають! Вони ростуть, у них змінюються потреби, виникає запит на дружбу, на любов, на власну автономію. І ми зрозуміли, що мусимо йти саме туди, де найважче і де страшно іншим. Працювати з підлітками й молоддю.

Одним із найсміливіших і найпотужніших викликів для «Бачити серцем» став курс із сексуальної освіти для підлітків із ментальними та фізичними порушеннями. Для нашого консервативного суспільства це досі звучить як шок або заборонена тема.

Олеся дзвінко сміється, пригадуючи перші реакції батьків та колег по сектору, і її сміх лунає над алеєю:

— Боже, коли ми тільки починали про це говорити, це були такі важкі, болісні розмови! Ніхто не хотів приводити дітей. Батьки робили круглі очі й казали: «Що? Сексуальна освіта? Для моєї дитини з інвалідністю? Олесю, ти у своєму розумі? Навіщо їм це знати?». Люди соромилися, боялися, вдавали, що цієї теми не існує, або що їхні діти «назавжди залишаться янголятами».

Вона робить коротку паузу, перебиваючи власний спогад про той важкий період, і заходить на нове коло розмови — її голос стає глибоким, впевненим і дуже гордим:

— Але ми це зробили! Ми побудували курс неймовірно грамотно й етично. Я і моя колежанка ведемо його в парі. Я працюю з батьками — даю їм теоретичну базу, розбираємо фізіологічні зміни, психологічні кордони, безпеку, профілактику насильства. Окремо проводимо курс для мам дівчаток, окремо — для батьків хлопців. А колежанка працює безпосередньо з молоддю — відпрацьовує все це на практиці, у доступній, зрозумілій для них формі: що таке приватний простір, де мої межі, як казати «ні», що робити з власним тілом. І знаєш що? Зараз у нас запис у ці групи йде на кілька місяців наперед! Батьки самі телефонують, дякують і кажуть, наскільки це змінило їхнє життя та стосунки в родині.

Олеся зупиняється біля кам’яних сходів, що ведуть донизу, і спирається на перила.

Свого часу команда пробувала запустити напрямок тренувальних квартир: хотіли, щоб молодь училася автономності — готувати, прибирати, розпоряджатися кишеньковими грошима. Пропрацювали півтора року й ухвалили рішення закрити проєкт.

— Ми завжди чесні самі з собою й не робимо проєкти «для галочки». Ми побачили, що після пів року проживання на такій квартирі, де вони вчилися бути автономними, вони поверталися додому… і все моментально скочувалося на точку нуль. Батьки просто знову вмикали звичну гіперопіку: «Ой, давай я зроблю за тебе, бо ти поріжешся, ти не зможеш, ти впустиш».

Вона легенько зітхає, переводячи погляд на київські дахи внизу, але в цьому зітханні немає розпачу — лише холодний аналіз практикуючого стратега:

— Це був надзвичайно важливий досвід. Ми зрозуміли: не можна змінювати підлітка чи молоду людину окремо від системи родинних стосунків. Якщо мама не готова відпустити дитину, жодна тренувальна квартира не спрацює. Усі зміни мають рухатися паралельно — і в дитині, і в голові батьків.

Десять років Космотабору та масштабування соціальної франшизи

Коли Олеся торкається «Космотабору», вираз її обличчя змінюється миттєво. Вона буквально розквітає. Це її улюблене дитя, її особливий предмет гордості й водночас масштабний проєкт, який вимагає колосальної концентрації зусиль, фінансів та емоційної віддачі.

«Космотабір» — це інклюзивний денний табір, де діти й молодь із різними формами інвалідності (і без неї) проживають три тижні неймовірного, насиченого життя, сповненого творчості, свободи, експериментів, ігор та абсолютного прийняття.

— Ой, перший Космотабір! — Олеся на ходу плескає в долоні й щиро, голосно сміється, привертаючи увагу перехожих на узвозі. — Я називаю його як перше кохання: «Дякую, що було, але більше, будь ласка, не треба!». Якщо порівняти те, як ми готуємося зараз — ґрунтовно, системно, з розписаними стандартами безпеки, методичками та тренінгами для волонтерів — і тоді… Боже, тоді це було просто: «А давай зробимо! А давай!». І це «давай зробимо» трималося виключно на моєму ентузіазмі й ще кількох таких самих божевільних дівчатах. Жодної професійної команди, жодного системного бюджету — усе на коліні.

Вона трохи сповільнює хід, оминаючи лотки вуличних художників, і мружить очі від сонця:

— Але коли той перший табір закінчився, і діти мали йти додому, багатьох із них просто рвало на шматки від сліз. Вони плакали ридма, бо усвідомлювали: табір закінчився, і вони повертаються у свої чотири стіни, у свою соціальну ізоляцію. Не в реабілітаційні центри чи лікарні — цього в їхньому житті й так повно, — а саме в життя. Справжнє, веселе, хаотичне, яскраве дитяче життя, де їх не оцінюють за діагнозом. І тоді мені стало остаточно зрозуміло, що це не може бути одноразовою благодійною акцією. Ми мусимо робити це системно.

Цього року відбувся вже дев’ятий «Космотабір». Організація «Бачити серцем» успішно масштабувала його за підтримки партнерів — Фундації Олени Зеленської: окрім столиці, табір паралельно пройшов у Кременчуці та Коломиї.

— А на наступний рік у нас план — 10 регіонів України! — Олеся випростує спину, розвертаючись до мене на ходу, її жести стають широкими, впевненими й переконливими. — Наша велика візія — зробити так, щоб у кожній громаді України з’явився свій локальний Космотабір. Щоб батькам не треба було їхати за сотні кілометрів до Києва, чекати черги, а щоб ці сучасні формати прийняття були доступні прямо на місцях. Зараз ми реалізуємо це у співпраці з Фундацією Олени Зеленської. Це дає можливість залучати громади, навчати місцеві команди, передавати їм наші технології та стандарти.

Вона робить коротку паузу, поправляючи пасмо волосся, яке роздуває подільський вітер, і тихо додає:

— Насправді цей табір мав би бути вже одинадцятим чи дванадцятим. Але був ковідний рік, коли все зупинилося, потім перше літо повномасштабного вторгнення, коли ми фізично не могли гарантувати безпеку дітей під обстрілами. Але ми вистояли, адаптувалися й рухаємося далі.

«Я не планувала бути громадською діячкою»: особистий компас і внутрішня мотивація

Сродна праця — це не той шлях, який обирають за порадою шкільного профорієнтолога чи після перегляду красивих презентацій у бізнес-школах. Найчастіше вона знаходить людину сама, підштовхуючи її у спину через життєві обставини, які неможливо оминути чи проігнорувати.

Для Олесі Яскевич таким поворотним моментом стало народження сина Матвія. Хлопчик народився незрячим, а згодом лікарі діагностували епілепсію та розлади аутистичного спектра. Саме через власну родину Олеся віч-на-віч зіштовхнулася з тим, як українська система та суспільство сприймають дітей із комплексними порушеннями розвитку.

— Ти знаєш, я ніколи в житті не планувала бути громадською діячкою чи соціальною активісткою, — зізнається вона, знизуючи плечима та всміхаючись кутиками губ. — Ну от взагалі таких думок у мене не було! Я не бачила себе керівницею громадської організації, не мріяла писати грантові заявки, проводити пресконференції чи виступати на трибунах. Усе виникло само собою, від безвиході та внутрішнього супротиву.

Вона переводить погляд на молодь, що відпочиває на газонах площі, ніби гортає в пам’яті події десятирічної давнини:

— Матвій зростав, і я все більше занурювалася в те, як влаштована наша система в країні. І мене просто розривало від люті й обурення! Мені було гидко від того стереотипного, жалісливого, зверхнього ставлення суспільства до Матвія як до «бідненького хлопчика» і до мене як до «нещасної мами, яка несе свій хрест». Було стільки цієї зверхньої, огидної хрєні довкола, що витримати це спокійно й мовчки було просто неможливо.

Олеся показує пальцями лапки в повітрі, цитуючи тогочасні суспільні стереотипи, і її обличчя на мить стає суворим і гострим:

— Я почала збирати довкола себе таких самих батьків. Ми створили таке собі неформальне ком’юніті, зустрічалися, спілкувалися. Але я бачила, що ми все одно сидимо в якійсь ізольованій тусовочці: батьки дітей з інвалідністю варяться у своєму соусі, решта суспільства — у своєму, і ці світи ніде не перетинаються. І мені хотілося це поламати. Нормалізувати наше життя. Показати, що ми такі самі люди, а наші діти мають жити поруч із іншими дітьми, а не ховатися по хатах.

Вона відштовхується від лавки й робить кілька кроків по колу:

— Рішення про офіційну реєстрацію ГО «Бачити серцем» у 2014 році прийшло раптово. Я тоді вже всіх так задовбала своїми ідеями й постійними активностями, — Олеся щиро сміється, — що хтось із моїх знайомих каже: «Олесю, зареєструй уже офіційну громадську організацію! Бо ти ходиш просто як активна мама, якій немає чим зайнятися, а так це буде мати хоча б якийсь офіційний статус для переговорів». Я відповіла: «Ну окей, якщо це спростить мені вирішення питань із орендою приміщень чи переговорами — давайте зареєструємо».

Вона наближається до мене й каже тихо, ніби розкриваючи давній секрет:

— Чесно? Я тоді взагалі не підозрювала, у що я влажу. Взагалі! Перші два роки ми майже не мали системного фінансування. Робили безкоштовні пікніки для батьків, зустрічі вихідного дня, якісь невеликі творчі майстерні, концерти. Запрошували туди абсолютно різних людей — і дітей із інвалідністю, і нейротипових дітей, їхніх батьків, друзів. Спочатку це були мої особисті знайомі, потім друзі друзів… І воно закрутилося, як великий сніжний ком.

Стіна, на яку можна спиратися: фундамент власної стійкості

Будь-яка людина, яка роками віддає себе виснажливій, емоційно важкій соціальній роботі, раніше чи пізніше зіштовхується з жорстким питанням: на чому тримається вона сама? Що не дає їй розпастися на шматки, коли закінчуються гранти, сили та внутрішній ресурс?

Для Олесі відповідь проста, точна й позбавлена будь-якого кокетування.

— Мене тримає родина, — каже вона, не збавляючи кроку. — Мій чоловік Андрій, моя сестра, мої близькі друзі. Я не можу казати, що була якоюсь самотньою героїнею, яка на власних плечах тягне все це. Ні! Я завжди знала й знаю, що можу на 100% спиратися на Андрія.

Вона повертається до мене, її хода стає м’якшою, а голос набуває особливих теплих інтонацій:

— Якщо мені треба йти на нескінченні зустрічі, розфокусуватися на нові проєкти, поїхати у відрядження по регіонах чи просто впасти й побути в тиші — Андрій завжди прикривав і прикриває собою весь побут із Матвієм. Я йому за це безмежно вдячна. Бо я чудово усвідомлюю: якби не Андрій, якби він не був для мене такою міцною, надійною стіною, я не знаю, чи мала б я взагалі можливість займатися цією громадською діяльністю. Якби я була в цьому виклику сам на сам, я б просто не витягнула цього навантаження.

Вона посміхається своєю найвиразнішою, найтеплішою посмішкою, озираючись на київські вулиці:

— Тому все, що робить «Бачити серцем», — це наш спільний родинний шлях. Без його щоденної підтримки цього просто не існувало б.

Економіка соціального сектору: гроші, ринкові зарплати та іспит 2022 роком

Ми виходимо на Поштову площу. Ритм міста тут змінюється: чути музику вуличних музикантів, шумить фонтан, плескається Дніпро. Ми зупиняємося біля парапету з видом на Річковий вокзал.

В українському суспільстві досі побутує дивний, інфантильний міф про те, що громадський сектор та благодійність мають існувати на «чистому ентузіазмі», а розмови про гроші, ринкові зарплати й комфорт нібито порочать «високу місію». Олеся Яскевич цей міф розбиває швидко й безжально.

На моє запитання про те, що було б у її ідеальному робочому дні для повного щастя, вона відповідає негайно й без жодного збентеження, розправляючи плечі:

— Гроші!

Ми обоє щиро сміємося, а Олеся розводить руками в боки, ніби захищаючись від можливих закидів у меркантильності:

— Ні, ну а якщо серйозно! Я знаю, що можу здаватися комусь такою собі меркантильною, але гроші — це ресурс! Це той інструмент, який дає мені можливість залучати в проєкти найкращих фахівців, психологів, реабілітологів, допомагати більшій кількості родин і створювати якісні, гідні послуги.

Вона спирається ліктями на перила й відкриває внутрішню кухню своєї організації:

— У нас в «Бачити серцем», тьфу-тьфу, майже немає плинності кадрів. Більшість людей працюють зі мною пліч-о-пліч по 10–12 років! Для мене це надзвичайно сильний показник здоров’я організації. За цей час наші дівчата й хлопці виросли в таких офігенних фахівців, що їх уже потроху починають хантити інші комерційні бізнеси та міжнародні структури. І я їх розумію! Бо вони справжні професіонали високого рівня.

Олеся розпрямляє пальці на руці, підраховуючи аргументи:

— І от щоб мені утримувати цю високу планку, мені потрібен постійний, стабільний фінансовий ресурс. Щоб платити людям ринкову, гідну зарплату, а не вимагати від них жертовності. Бо якщо хтось іде через нестачу грошей, мені треба шукати нового фахівця, витрачати місяці на його навчання, і не факт, що у нас станеться match за цінностями. А для мене цінності — це взагалі все. Я кілька разів пробувала працювати з людьми, які не розділяють наші базові цінності… Нічого з цього не вийшло, ми дуже швидко й боляче розходилися.

«Гроші — це ресурс! Це той інструмент, який дає мені можливість залучати в проєкти найкращих фахівців»

Головним випробуванням на міцність і справжнім показником сили команди ГО «Бачити серцем» став березень 2022 року. У часи тотальної невизначеності та хаосу перших тижнів великої війни один за одним почали відкликати фінансування ключові міжнародні донори — усі ресурси терміново перенаправляли на потреби ЗСУ та гуманітарну допомогу. Оцінивши залишки на розрахункових рахунках, Олеся зрозуміла: грошей організації залишалося буквально на місяць-два, і це лише за умови зрізання зарплат фахівцям до символічного мінімуму.

— Я зібрала всю команду. У нас тоді було 22 людини. Я вийшла й чесно, без прикрас сказала: «Дивіться, дівчата й хлопці. Ми можемо продовжувати працювати, але я можу платити вам зараз умовно 0,25% від вашої звичайної зарплати. Якщо хтось вирішить піти, шукати іншу роботу, евакуюватися чи виїхати за кордон — я зрозумію кожного й нікого ні в якому разі не засуджу».

Фінал цієї історії вразив навіть саму засновницю: з 42 фахівців, що є у команді ГО «Бачити серцем», організацію не покинула жодна людина. Усі ухвалили рішення рухатися далі разом, попри фінансові ризики та невизначеність. Для Олесі це стало найпотужнішим доказом зрілості команди та беззаперечним свідченням того, що спільна візія для кожного з них важить набагато більше, ніж суто матеріальний чинник.

— І ми випливли! Уже в березні ми відновили онлайн-заняття для наших підлітків, запустили психологічні групи для батьків, які сиділи по підвалах і метро. Потім, коли я спілкувалася з дівчатами з команди, вони казали: «Олесю, для нас ця робота була єдиною опорою для психіки. Вона давала відчуття, що ти потрібен, що ти не просто варишся в цьому жаху назовні, а робиш щось реальне й корисне». Тож для мене ідеальний робочий день — це коли я відкриваю зранку пошту, а наша координаторка з фандрейзингу пише: «Олесю, всі наші заявки прийняті, у нас є донори, ми можемо реалізувати всі наші плани!». Оце справжній кайф.

Маленькі речі, які окриляють: чутливість як робочий інструмент

Ми знімаємося з місця й крокуємо вздовж Пішохідного мосту. Вітер з річки освіжає, а Олеся, крокуючи мостом, час від часу торкається залізних перил. Попри масштабні плани, грантові бюджети та велику відповідальність за десятки працівників і сотні родин, Олеся Яскевич залишається людиною, яка вміє щиро й по-дитячому радіти найтоншим деталям життя. Вона переконана, що цієї чутливості її навчив саме син.

Та найбільшим джерелом натхнення для Олесі залишаються фідбеки й повідомлення від батьків, які проходять через проєкти «Бачити серцем». Вона дістає телефон з кишені, на мить вмикає екран, ніби шукаючи потрібні слова, а потім ховає його назад:

— Оці повідомлення у месенджерах… вони мене просто окриляють, — Олеся прикладає долоню до серця, і її голос трохи тремтить від щирої емоції. — Коли мама пише після табору: «Ви знаєте, ми були впевнені, що він не зможе бути в таборі. У нього складні порушення розвитку, аутизм, важка сенсорна перевантаженість… А він не просто був там — він щоранку сам біг до дверей! Ми вперше у житті відчули себе звичайними батьками звичайної дитини. Виявляється, якщо створити простір, де дитині цікаво й де її приймають такою, яка вона є, без безглуздих очікувань, — вона розкривається!».

Вона бере мене за рукав, зупиняючи на мить, ніби хоче передати це відчуття через дотик:

— Або коли батьки вже дорослих хлопців чи дівчат раптом пишуть: «Я після ваших занять подивилася на свого сина по-новому. Виявляється, він може набагато більше, ніж я думала протягом усіх цих років. Я раніше навіть дозволити собі не могла думати в цей бік». Слухай, ну це ж вау! Коли ти читаєш таке, ти розумієш: усе, що ми робимо, усі ці проблеми з фінансуванням, перевтома, бюрократія — усе це не дарма. Це дає людям реальний ґрунт під ногами.

Бюрократичний виклик і лупання скали: співпраця з державою

Ми повертаємося з мосту назад до Поштової площі, прямуючи в бік фунікулера. Робота в українському громадському секторі — це не лише про радісні емоції, свята й допомогу людям. Це також про виснажливу, сіру рутину, яка часто залишається непомітною для стороннього спостерігача.

— Взагалі, робота в нашому секторі — це один суцільний виклик, — каже Олеся з легкою, іронічною посмішкою, піднімаючись сходами до станції фунікулера. — Окрім самих проєктів із дітьми та батьками, величезна частина мого життя проходить на всіх цих робочих зустрічах, круглих столах, розробках нормативних актів, плануваннях із чиновниками. У мене інколи таке відчуття, ніби в моїй голові існують дві абсолютно різні половинки, які важко мирити між собою.

Вона входить у вестибюль, на ходу активно жестикулюючи й показуючи цей цивілізаційний розрив:

— З одного боку є громадський сектор, який кожен день херачить ручками, робить реальні справи на землі й бачить результат тут і зараз. А з іншого боку — оці безкінечні круглі столи й засідання в міністерствах, де поважні люди кажуть: «Давайте ми одну тему помусолимо три тижні, потім три тижні будемо вносити правки, а потім ще місяць роздивлятися правки на правки!». Я сиджу на цих засіданнях і думаю: «Та ви бляха серйозно?! Ми чотири місяці розглядаємо один формулювальний пункт документа?! За цей час родини просто лопнуть від проблем!».

Ми сідаємо у вагончик фунікулера, який повільно рушає вгору до Михайлівської площі. Олеся дивиться крізь скляні двері на Поділ, що залишається внизу, і її сміх лунає у напівпорожньому вагоні:

— Раніше я була свято переконана, що ніколи в житті не співпрацюватиму з державою. Взагалі! Моя принципова позиція була така: вони собі є — і добре. Не заважають мені робити справи — і слава Богу. Але з часом прийшло доросле, зріле розуміння: якщо ти хочеш системних змін у країні, якщо хочеш масштабувати свої практики на всю Україну, а не просто залишатися локальним київським гуртком, ти мусиш іти до чиновників. Ти мусиш працювати з державою й міняти її зсередини.

Вона стискає кулак і легко вдаряє ним по поручню вагончика:

— Це був величезний виклик для мого темпераменту. Це робота на межі терпіння. Але ми вже почали цей шлях. І зараз, коли ми масштабуємо Космотабори та освітні програми на регіони, співпрацюючи з державою та великими міжнародними фондами, я бачу, що це працює. Це важко, це пекельно повільно, але це єдиний спосіб зробити так, щоб після нас залишилася працююча система та законодавство, а не просто спогади про гарну громадську організацію.

Замість епілогу: бути на своєму місці

Фунікулер піднімає нас нагору. Ми виходимо на Михайлівську площу. Перед нами велично височіють куполи Михайлівського Золотоверхого собору, а вечірнє сонце заливає всю площу теплим, золотавим світлом.

Наша тривала прогулянка центром Києва добігає кінця. Вуличне освітлення вмикається виразними жовтими вогнями, а потік людей на Михайлівській стає щільнішим та швидшим.

Олеся на ходу дістає смартфон і перевіряє екран — у неї попереду ще кілька важливих дзвінків із регіональними координаторами, перевірка робочих документів та вечірній час із родиною. Вона не виглядає стомленою чи виснаженою від кілометрів пішої ходи, скоріше — заведеною тим особливим внутрішнім двигуном, який є лише в людей, що знайшли свою справжню сродну працю.

Сродна праця Олесі Яскевич — про побудову сучасного, поважного, зручного світу, у якому є місце кожній людині — незалежно від того, як вона говорить, як рухається, як сприймає світ чи якими ментальними особливостями володіє від народження.

— Знаєш, — каже Олеся наостанок, зупиняючись біля дзвіниці й усміхаючись своїм теплим, щирим поглядом, — найголовніше в нашій справі — це просто не зупинятися. Коли ти бачиш, що хоча б одна мама після років ізоляції посміхається й летить у свій Париж, а один 20-річний хлопець робить свій перший свідомий крок до самостійності — ти просто береш і робиш наступний крок. І так кожен день. Без пафосу.

---

Покликання поступово відкривається через досвід, нові спроби та пошуки аж поки не усвідомлюєш: ось воно, моє. Для багатьох людей таким покликанням стає благодійність — можливість допомагати іншим, бути корисними своїй громаді та водночас знаходити радість і сенс у власних діях. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» — діяльністю, що відповідає внутрішнім прагненням людини та розкриває її потенціал.

«Покликані діяти» — спецпроєкт, який Карітас України започаткував разом з Асоціацією благодійників України. У ньому ми збираємо історії людей, які віднайшли свій шлях і стали опорою для когось поруч.

Теги: