«Хто захистить наше дитинство?» Голос українського підлітка прозвучав у Женеві 

Єгор з Краматорська та менеджерка проєкту “Зміцнюємо Україну зараз” Карітасу України Анна Кілас взяли участь у двох міжнародних зустрічах, присвячених дітям у збройних конфліктах.

У великій ошатній залі в швейцарській Женеві говорять про права дітей, міжнародні механізми захисту, підзвітність і відповідальність у збройних конфліктах. Серед дипломатів, представників ООН, спікерів від міжнародних і релігійних організацій – 15-річний Єгор з України.

Йому було 10 років, коли розпочалася повномасштабна війна і о 5й ранку він прокинувся у своєму рідному Краматорську від вибухів. Через чотири з половиною роки, у фінансовому центрі Європи Єгор розповідає про той ранок людям, які ухвалюють рішення щодо захисту дітей у різних частинах світу.

«Я не розумів: чому я, дитина, маю залишати свій дім, свою школу, своїх друзів? Я ж нікому нічого поганого не зробив. Я не обирав війну. Я не починав війну. Але саме я, як і мільйони інших українських дітей, маю жити з її наслідками», – говорить Єгор.

До Женеви хлопець приїхав разом з Анною Кілас, проєктною менеджеркою програми «Освіта, формація та захист дітей» Карітасу України. Протягом двох днів – 1 і 2 жовтня – вони взяли участь у двох міжнародних зустрічах, присвячених дітям у збройних конфліктах.

Першою стала презентація аналітичної записки «Посилення підзвітності за захист дітей у збройних конфліктах шляхом систематичного залучення місцевих релігійних громад» у межах 63-ї сесії Ради ООН з прав людини. Другою – Саміт з питань дітей і збройних конфліктів, де окрему панель віддали голосам дітей та молоді з країн, що переживають війну.

Цьому передувала тривала співпраця із міжнародною організацією Arigatou International, яка об’єднує людей різних релігійних та культурних традицій з метою захисту прав, гідності та благополуччя дітей. Карітас України долучився до підготовки аналітичної записки разом із ACT Alliance, Adyan Foundation – مؤسّسة أديان, Arigatou International, Islamic Relief Worldwide, The Church of Jesus Christ of Latter-day Saints, World Council of Churches і World Vision International.  

За міжнародними назвами, документами і дискусіями стояли дуже конкретні питання. Що потрібно дитині, яка живе під час війни? Хто має допомогти їй відбудувати життя? До кого за потреби вона може звернутися? На ці запитання відповідали діти і підлітки з України, Палестини та Лівану, а також люди, які пережили збройні конфлікти в дитинстві.

Дім, до якого неможливо повернутися

24 лютого 2022 року родина Єгора швидко зібрала найнеобхідніше і близько шостої ранку вже виїхала до невеликого села неподалік, де жили бабуся і дідусь. Як і багато українців у перші дні вторгнення, вони сподівалися, що це ненадовго.

«Рідні не розуміли, що відбувається, й думали, що все закінчиться за кілька днів. Та минали тижні, а обстріли лише посилювалися».

28 березня родина вирішила евакуюватися на Львівщину. Понад 1200 кілометрів – фактично на інший кінець країни. Перші два місяці родина жила в санаторії на околиці Шептицького. Будівля не працювала багато років, але після початку великої війни стала тимчасовим прихистком для людей, які втратили можливість залишатися вдома. Єгору, його мамі, татові та дев’ятимісячній сестрі виділили окрему кімнату.

Навчання тоді здавалося хлопцю чимось майже абсурдним. «Я взагалі не розумів, навіщо вчитися, коли триває війна. Але мама сказала мені, що війна – це не привід не вчитися».

У цьому ж санаторії розпочав свою роботу евакуйований Карітас Краматорськ. Увечері діти збиралися разом, грали, розмовляли, організовували невеликі заходи. «Це допомагало нам відволіктися від пережитого, знайти нових друзів і відчути, що ми не самі», – згадує Єгор.

Згодом родина переїхала до самого Шептицького. Єгор пішов до школи, записався на баскетбол, знайшов нових друзів. «Напевно, саме так і має виглядати нормальне життя –  школа, друзі, спорт, сміх. І кожна дитина заслуговує саме на таке щасливе дитинство».

Та війна не залишилася на сході України. Уроки переривають повітряні тривоги, діти спускаються в укриття, новини знову і знову повідомляють про пошкоджені школи, поранених і загиблих.

Незадовго до поїздки в Женеву Єгор почув від батька ще одну новину: їхнього будинку в Краматорську більше немає. Його зруйнував авіаудар.

«Мені важко це усвідомити. Бо дім – це не просто стіни і дах. Це місце, де минало моє дитинство. Там залишилися мої речі, спогади про друзів, частина мого життя», – розповів він дипломатам.

Особиста історія у виступі Єгора породжує низку ширших питань. «Я думаю про інших дітей. Про дітей, які сьогодні живуть у підвалах і укриттях. Про дітей, які змушені залишати свої домівки. Які втратили батьків, рідних, друзів. Які більше не можуть повернутися додому. Хто захистить наше дитинство?» – звертається Єгор до дорослих.

Досвід мільйонів дітей

Історія Єгора далеко не виняткова. Під час виступу в Женеві Анна Кілас говорила зі сцени про те, що за кожною статистикою стоять діти, чиє життя війна вже змінила надовго.

Сьогодні близько 2,2 мільйона дітей в Україні потребують гуманітарної допомоги. Від початку повномасштабного вторгнення щонайменше 748 дітей загинули, понад 2900 були поранені, більше 2300 вважаються зниклими безвісти, а понад 20600 були депортовані або примусово переміщені. Лише частину з них вдалося повернути.

Наслідки війни не обмежуються прямими втратами. Мільйони дітей живуть із досвідом переміщення, розлуки з родинами, перерваного навчання, постійних повітряних тривог, невизначеності та страху.

Психологічний вплив цього досвіду також зростає. За даними, які навела Анна Кілас, частка українських підлітків із ймовірним посттравматичним стресовим розладом зросла з 17,3% до 32,3%, а показники тривожних і депресивних розладів майже подвоїлися протягом року. Майже третина домогосподарств повідомляє про ознаки психосоціального неблагополуччя у дітей.

Для команди Карітасу ці цифри мають дуже конкретне обличчя: це діти, які не раз змінювали місце проживання, втратили близьких або дім, живуть і навчаються під звуки сирен. «Психосоціальна підтримка в таких умовах – це не додаткова послуга і не щось другорядне. Це важлива частина того, що допомагає дітям знову відчути стабільність, відновити стійкість і повернути надію», – наголошувала Анна Кілас.

З початку повномасштабного вторгнення в Україні були пошкоджені 4706 закладів освіти, з них 428 зруйновані повністю. Близько 4,6 мільйона українських дітей мають бар’єри в доступі до навчання, а майже мільйон продовжують вчитися повністю онлайн, тому що школи залишаються небезпечними або не мають належних укриттів.

Карітас України на заході адвокатував тему важливості створення безпечного середовища, яке водночас може бути простором, де дитина проводитиме час з однолітками, здобуватиме нові знання, отримуватиме підтримку і хоча б на кілька годин відчуватиме нормальність.

У межах програм Карітасу України працюють 50 Просторів дружніх до дітей та 51 шкільний «Простір щастя». Їхня роль значно ширша за організацію дозвілля: саме в безпечному середовищі діти частіше наважуються говорити про пережите, а фахівці можуть помітити випадки насильства, порушення прав або інші ризики, про які інакше ніхто не дізнався б.

Це перегукується і з тим, про що говорив у своєму виступі Єгор: дитині під час війни потрібна підтримка дорослих, яким вона довіряє, розуміння однолітків, доступ до базових послуг, можливість продовжувати навчання і дозвілля.

Одна з ключових тез аналітичної записки, представленої 1 жовтня за результатами дискусій, полягає в тому, що захист дітей у збройних конфліктах неможливо забезпечити лише рішеннями міжнародних інституцій і державних органів. Для цього потрібні місцеві структури, яким громади довіряють і які щодня залишаються поруч із дітьми та сім’ями.

У випадку Карітасу працює розгалужена мережа місцевих і парафіяльних організацій, а також їхні психологи, соціальні працівники, волонтери та мобільні команди. Вони першими зустрічають сім’ї, які приїжджають із прифронтових або нещодавно деокупованих територій. На цьому рівні можна рано помітити ризики і вчасно допомогти дитині отримати спеціалізовану підтримку або створити простір, у якому вона зважиться розповісти про те, що з нею відбулося чи відбувається.

Теги: