«Завжди треба робити крок у невідомість, нізащо не залишатись там, де тобі важко». Лист 27-річного інваліда

21.02.13, УкраїнаНещодавно до Карітасу України з Міністерства соціальної політики України надійшов лист. Він містить прохання  надати Володимиру Побережному з Вінниччини матеріальну допомогу. Молодий чоловік перебуває у кризових життєвих обставинах, будучи безробітним, обмеженим у житловій площі і фінансах, живучи в інвалідному візку. Долучаємо лист-заклик Володимира про допомогу:«Звертаюся до Вас з великим проханням, вірою та надією. Я […]

21 Лютого 2013
5 хвилин читання

21.02.13, Україна
Нещодавно до Карітасу України з Міністерства соціальної політики України надійшов лист. Він містить прохання  надати Володимиру Побережному з Вінниччини матеріальну допомогу. Молодий чоловік перебуває у кризових життєвих обставинах, будучи безробітним, обмеженим у житловій площі і фінансах, живучи в інвалідному візку.

Долучаємо лист-заклик Володимира про допомогу:
«Звертаюся до Вас з великим проханням, вірою та надією.

Я народився через три місяці після Чорнобильської  трагедії – у липні 1986-го. З дитинства інвалід 1 групи – вроджена спинномозкова грижа, яку мені видалили, коли ще не мав і рочку. Чудом я вижив, бо в такому віці оперування даного типу не роблять. З Київської лікарні мене виписали з діагнозом «Мієлодисплазія. Стан після операції з приводу гідроцефалії спинномозкової грижі у вигляді грубого нижнього парезу з різким зниженням функції  ходьби і тазових органів». Донині я не ходжу, – увесь час перебуваю в інвалідному візку, в підгузниках.

В дитинстві ніхто не хотів зі мною возитися, мої батьки мене соромились – їх син був не такий, як інші діти. Соромились людських поглядів і не хотіли зайвих запитань. Соромились і сторонньої допомоги. Мені навіть не було, з ким гратися: сусідські діти бігали на вулиці, сміялися, грали в якісь ігри, а я сидів біля хати і тільки на них дивився, наче пес. В усьому були постійні обмеження і найулюбленіше питання-ствердження від мами і бабусі: «А як ти там будеш?».

Пам’ятаю, коли я був ще малим, нашу сім’ю запросили на святкування Нового року рідний брат батьків у Вінниці. Я розмріявся, як ми  туди поїдемо і я побачу новорічне місто, вогні, велику ялинку. Але по цей день – коли мені вже 27 років – я так  і не побачив великої новорічної ялинки.

Боляче  сприймалося у дитинстві придбання нового одягу для мене – більшість одягу і взуття я мав через те, що треба було доносити братове. Бабця і мама часто повторювали: «Ти сидиш вдома біля нас – для чого тобі одяг гарний? Якщо якась дівчина і схоче тебе колись, то прийде і будете удвох сидіти вдома».

Якими холодними та болісними були тоді для мене ті  слова! Навіть найближчі, найрідніші мені люди не вірять в моє майбутнє! Вони навіть думки не допускають, що і в мене може бути кохана дівчина, улюблена справа, добрі і вірні друзі… Я  розповідаю все як є, бо моя душа вже більше не витримує. Хіба я винен, що народився інвалідом, що я  – людина з особливими потребами?

Ні середньої, ні вищої освіти не маю, – тільки зрідка до мене додому приходили вчителі з середньої школи.  Роботи для мене в селі теж немає… Єдина розрада для мене – це вишивання. Мені дуже подобається цей вид рукоділля. Ще я вмію шити, але в нашому селі за професією «швачка» на роботу, на жаль, не влаштуєшся.

На даний час  я  живу в сільській хаті з батьками, бабусею, зведеним братом, його дружиною та їх 2-річною дитиною. В цій хаті в мене навіть власного кутка, де б я міг просто полежати в тиші і спокійно відпочити – живу в прохідній кімнаті. Уявіть собі, я навіть переодягти підгузника спокійно не можу – ховаюся і прислухаюся, чи ніхто не йде. Туалету в нас немає. Мій інвалідний візок  в хатні двері не проїжджає, пороги оминати не можу.  В селі  всі дороги, крім центральної вулиці, мають ґрунтове покриття, а це значить, що десь з листопада і до квітня я перебуваю вдома. А життя то йде! Я дуже хочу жити, радіти  життю, а не існувати в цьому світі!

Подолавши внутрішні сумління, я вирішив в листі розповісти про своє життя. Завжди треба
робити крок у невідомість, навіть не знаючи про те, як там буде! Нізащо не залишатись там, де тобі важко. От я і вирішив «стукати» в двері до інших людей, – може, в когось є можливість зарадити й допомогти в моїй життєвій ситуації?!

Мрію жити у невеличкому власному будинку, де буде доступність усюди: і в кімнату, і на кухню, і на вулицю. Я дуже хочу, щоб там був туалет  і душ. Я хочу бувати на вулиці  в будь-яку  пору року, а не тільки тоді, коли суха дорога і немає болота. Якби тільки в мене було, де жити, – я б одружився зі своєю коханою дівчиною! Вона також інвалід, але може ходити. Ми б тоді разом вишивали і шили, і було б добре, якби комусь була потрібна наша праця. Люди з інвалідністю також мають право на ЩАСТЯ!

Для більшої зручності і впевненості в тому, що я ще потрібен комусь у цьому світі мені вкрай необхідне – нехай хоч і маленьке, але власне – житло, інвалідний візок активного типу (або візок з електроприводом) чи скутер для інвалідів, підгузники, одяг , взуття. Щиросердечно  звертаюся з надією до всіх  небайдужих та чуйних людей: благаю Вас, якщо у Вас є можливість мені допомогти  фінансово  чи  матеріально, – буду дуже-дуже вдячний!

Моя адреса:
Україна, Вінницька область,
Гайсинський район, с. Губник,
вул. 60-річчя жовтня, 101,
Побережний Володимир Анатолійович
Тел.моб: +38 (097) 6894261
Тел.дом: +38 (04334) 72334
E-mail: mlint@ukr.net    

Реквізит для перерахування коштів на спеціальний картковий рахунок: отримувач: ПАТ «КБ»ХРЕЩАТИК», м. Київ
код ЄДРПОУ отримувача:19364259
Банк-отримувач ПАТ «КБ»ХРЕЩАТИК»,м. Київ
код банку МФО: 300670
рахунок поповнення: 292400024
Призначення платежу: »

Теги:

Генератори для лікарень Харкова
Актуальний збір
Генератори для лікарень Харкова
Збираємо на 10 потужних генераторів для безперебійної роботи медичних закладів
685,000 ₴ / 1,000,000
₴69%
342 донатори

-49 днів залишилось

Читайте також

05
Чер

Як руйнування Росією греблі змінило життя громад, підходи до водопостачання та бачення відновлення в Україні

Через три роки після руйнування Каховської ГЕС Україна винесла один із найболючіших уроків війни: вода є питанням національної безпеки.

Читати далі
01
Чер

Як інклюзивні простори та простори дружні до дітей стають місцем сили для дітей, молоді та їхніх родин 

«Тому що тут мої друзі, мене розуміють і мені тут добре»

Одна з учасниць інклюзивного простору в Миколаєві щотижня витрачає майже годину на дорогу до Карітас Миколаїв. Інша прокидається о п’ятій ранку, щоб точно не проспати, і вже о 8:30 чекає під дверима простору.

Читати далі
29
Тра

«Зі мною такого точно не станеться» — думка, яка, на жаль, часто стає початком пастки

Торгівля людьми — це жорстока реальність, ризики якої в умовах війни в Україні зросли в рази. Пошук роботи, вимушена евакуація, знайомства в інтернеті чи навіть волонтерство — усе це може приховувати небезпеку, якщо не знати головних правил безпеки.

Читати далі
05
Чер

Як руйнування Росією греблі змінило життя громад, підходи до водопостачання та бачення відновлення в Україні

Через три роки після руйнування Каховської ГЕС Україна винесла один із найболючіших уроків війни: вода є питанням національної безпеки.

Читати далі
01
Чер

Як інклюзивні простори та простори дружні до дітей стають місцем сили для дітей, молоді та їхніх родин 

«Тому що тут мої друзі, мене розуміють і мені тут добре»

Одна з учасниць інклюзивного простору в Миколаєві щотижня витрачає майже годину на дорогу до Карітас Миколаїв. Інша прокидається о п’ятій ранку, щоб точно не проспати, і вже о 8:30 чекає під дверима простору.

Читати далі
29
Тра

«Зі мною такого точно не станеться» — думка, яка, на жаль, часто стає початком пастки

Торгівля людьми — це жорстока реальність, ризики якої в умовах війни в Україні зросли в рази. Пошук роботи, вимушена евакуація, знайомства в інтернеті чи навіть волонтерство — усе це може приховувати небезпеку, якщо не знати головних правил безпеки.

Читати далі