Інтерв’ю тижня

Директор Карітасу Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ о. Ігор Козанкевич вважає молитовні подорожі (прощі) – важливим елементом виховання суспільства на чеснотах жертовності та підтримки уражених верств. Зокрема, неповносправні особи ще можуть надихнути власним прикладом до щирості та

«підставити плече». 

 

– Отче, проща є нетиповим видом діяльності для соціальної роботи. Спираючись на власний досвід, як Ви можете довести її важливість у контексті допомоги іншим людям?
Молитовна хода «розкриває»  людину, ми можемо побачити її, дізнатися про характер та потреби. Саме в таких ситуаціях, коли йде дощ, світить сонце, коли буває тяжко під час дороги вам відкривається справжня людина без масок. Буває так, що неповносправна особа краще себе почуває під час подорожі ніж здорова. І та неповносправна підтримує здорову. Тобто ми спостерігаємо одне із рідких явищ у сьогоднішньому життя – люди підтримують один одного.

 

Ми завжди наголошуємо на духовному значенні прощі, бо ми молимося під час ходи. Є дуже важливим відключитися від буденних справ і помолитися – побути на одинці з Богом, зі спільнотою (з якою йдемо). Ще одна важлива риса прощ – нові знайомства. Учасники знайомляться між собою, священнослужителі мають нагоду налагодити контакти та поспілкуватися із молоддю. 

 

– Під час прощі відбуваються душпастирські розмови. На які теми люди переважно говорять та з якими питаннями звертаються до священика?
У нас кожної останньої суботи місяця є нічна проща від Дрогобича до Грушева. Тут йде одна категорія людей і молоді. Друга категорія – неповносправні – йдуть раз на рік від  Дрогобича до Самбора. І третя, теж раз на рік, піша проща від Самбора до Зарваниці – це п’ятиденна проща.

 

В залежності від прощі є відповідна тематика для обговорення та спілкування. Остання проща до Грушева була присвячена мучеництву та святим людям сучасності. Також ми для молоді підготували тему: «молитва дітей за батьків».

 

Спочатку в нас відбувається катехеза, потім вечірні молитви. Після них є 10-15 хвилин для знайомства та розмов. По закінченню люди мають час на свідчення – учасники ходи діляться змінами в житті, що з’явилися завдяки Божій ласці.

 

Далі ми знову мали катехезу на тему: «Святі сьогодні». Після неї люди ставили священикам запитання. Також ми долучили до прощі світську особу, яка посилалася на історичні приклади мучеників та святих, до неї також були запитання. Ми завжди йдемо з мікрофоном – можна підійти до нього та поставити своє запитання.

 

Після цієї дискусії ми робимо зупинку, п’ємо чай і обговорюємо в групах декілька тем: чи є сьогодні святі; чи є потреба в них; чи хочу я бути святим. Потім продовжуємо свій шлях.

Прочани завжди мають змогу молитися за когось або хтось бажає, щоб за нього помолилися. Є також момент для мовчанки: коли ми просто в тиші молимося і розмірковуємо. Закінчується наша нічна проща службою Божою.

 

– А як ви визначаєте тематику прощі?
Ми не маємо якось програми на два роки. Так спонтанно обираємо тему дивлячись на ситуацію, переживання загалу. Часто ідея щодо теми прощі виникає під час розмови з людьми.

 

– Тоді чим було визначена тема мучеництва для останньої прощі?
Бо у суспільстві сьогодні є велика потреба обговорення подібних тем. Зараз можна побачити багато політиків, які говорять про жертовність, готовність віддати свій спокій, сили, життя заради народу. Те що вони говорять – одне, але чи є вони прикладами? Напевно, що ні. Ми не бачимо прикладів, щоб хто з них віддав своє життя, проявив жертовність.

 

Але в житті пересічних людей ми знаходимо багато прикладів жертовності. Хіба батьки, що лишають дітей, а самі їдять на заробітки за кордон не є прикладами жертовності? Чи не міститься в їхніх вчинках ризик заради майбутнього своїх нащадків?

 

Або у Церкві є люди, які вирішили виїхати до інших країн, наприклад, до Казахстану та Росії, щоб допомагати безкоштовною працею місцевій церковній спільноті. Чи це не жертовність? Такі приклади заохочують молодь до відповідних чеснот. Ми хочемо, щоб люди зрозуміли одну істину: українці не повстануть ані духом, ані тілом, якщо не будемо жертвувати.

 

– Ви торкнулися питання чесноти. Як часто спостерігаються позитивні зміни в житті тих, хто бере участь у прощах?
Я можу поділитись особистим свідченням. В мене сильно боліло коліно, хоча я його ніде не травмував. Кілька років тому я піднімався на Говерлу і фактично скакав на одній нозі, але не міг спуститися. І ось треба йти на прощу, а я не можу: що робити? Коліно болить. Як не ходжу, не болить. Я віддав в руки Божі. Кажу: «Господи, я буду йти скільки можу – день, півдня, півгодини». І коли я пішов на прощу в мене перестало боліти коліно.

 

Минулого року ми вийшли на пішу прощу. Моїй дружині подзвонила її мама і каже, що тато в лікарні – в нього був інсульт, не приходив до тями. І я на прощі попросив, щоб усі (було більш двохста осіб) помолилися. Ми разом помолилися, пішли далі й прийшли до Зарваниці. Повертаюся додому і теща каже, що її чоловікові стало краще – його виписали із лікарні і він до сьогодні, слава Богу, живе. Звісно, можемо сказати: випадковість. Але я вірю, що то була Божа допомога.
 
Прикладів повного зцілення інвалідів (перестав бути інвалідом) після прощі не знаю, принаймні, мені ніхто не казав. Але точно можу стверджувати, що люди міняються. Деякі йдуть на першій рік на прощу на другий, на третій. Видно як людина міняє своє життя – становиться іншою. Колись вона крала, обманювала, займалася розпустою, а тут починає інше життя: вибудовує відносини з дружиною, з батьками, з дітьми. Інші починають тверезе життя: перестають вживати алкоголь. Якщо поспитатися серед людей, то таких свідчень можна багато позбирати.

 

– Чи багато серед прочан нецерковних людей?
Менша частина серед наших прочан – це церковні люди. Наприклад, на нічну прощу кожного разу долучаються люди випадкові. Бачать, що ми йдемо по Дрогобичу, запитують:
– Куди ви йдете?
– Ми йдемо до Грушева, молитися.
– Та я з вами.

Взагалі людина не планувала. Цього разу з нами був син мера Дрогобича, який взагалі був випившим. Побачив прощу і сказав, що хоче долучитися, бо ніколи в житті не сповідався. 30 років від народження, але не був на сповіді – пішов з нами, посповідався, поговорив.

Багато людей, які ніколи не брали участі у прощах долучаються через коліжанку чи знайомого. Останні запрошують долучитися до молитовної подорожі. Спочатку йдуть заради інтересу, а потім починають молитися, жити воцерковленим життям.

 

– Ви анонсували, що очікується проща для неповносправних в кінці травня. Які ваші очікування від неї?
Це для нас можливість надати людям надію. Часто своїм ставленням ми відсуваємо неповносправних людей на маргінес – ніби їх немає, вони нікого не цікавлять. Через прощу хочемо звернути увагу: неповносправні є посеред нас, їм треба простягнути руку допомогти. Друга важлива річ – духовне підбадьорення та наповнення. Протягом року до нас зверталися та перепитували: чи ще є така проща?

 

– Тобто суспільство ігнорує потребу неповносправних осіб?
У загальному кожний турбується про себе. Соціальні служби, в міру своїх обов’язків, займаються цими людьми. Не чув що хтось спеціально серед представників партій чи громадських організацій виступав за права, за потреби, прагнув чогось добитися для них. «Та в мене свої потреби», – часто можна почути від суспільства.
 
Ми думаємо, що неповносправні особи – ті, яким обов’язково щось треба дати. Але чомусь не думаємо, що вони нам теж можуть щось дати. Вони може й не допомагають матеріально, але надихають духовно, допомагають знайти сенс життя. Наприклад, розумово хворі особи є настільки іншими від нас, що нам є чомусь в них навчитися.

 

– А чому саме?
Вони приходять і обнімають вас, цілують. Вони щирі, віддані. Якщо бачать несправедливість, то гостро її сприймають. В них немає «американської посмішки», маски. Вони на загал дуже добрі. Якщо хтось образив, то засмучені – але це щирі почуття. Їхньої щирості нам як раз і не вистачає.