Великі слова Сократа: «Нічого не можна навчитися в людини, яка тобі не подобається…». Тому, вчитель кожного дня повинен боротися за прихильність своїх учнів, щоб мати смогу виконати свій найвищий обов’язок – виховати свідому та освічену людину. І ми розуміємо, що у наш час це дуже не просто. Тому Карітас пропонує вчителям спробувати технологію підтримуючої супервізії, як ефективного метода для вирішення педагогічних задач.
Бути справжнім і самовідданим вчителем – це величезний талант. Справжній вчитель з теплою любов’ю ставиться до своєї роботи, до тих кого навчає і з неймовірним почуттям гордості передає їм свої знання та набутий досвід.
А чи всі педагоги самовіддані, люблячі, завзяті? Чи всі педагоги подобаються учням? Як бути у випадку, коли людина в якої ти навчаєшся визиває в тебе не самі приємні почуття?
Моя точка зору на цю проблему така: навчитись в людини, яка тобі не подобається- неможливо! Спробую довести свою думку переконливими аргументами та прикладами.
Моє переконання ґрунтується на тому, що: по-перше, для більшості людей важливі емоційно-особистісні зв’язки з оточуючими їх людьми, а особливо з педагогами. Якщо відносини з учителем не складаються, то людина відчуває себе незатишно. Переживання можуть відображати цілий спектр почуттів: страх, гнів, агресія, апатія. Навчатися в такому психологічному стані вкрай важко.
По-друге, вразлива і емоційно чутлива людина може, наприклад, боятися вчителя. Страх перед вчителем можуть відчувати не тільки діти, але й дорослі. Цей страх іноді виникає в результаті одиничного епізоду, коли вчитель за щось вилаяв учня або просто підвищив голос.
По-третє, людина, яка не вміє чи не хоче підкорятися правилам може не сприймати вчителя, який буде порушувати її кордони. Той, хто звик бути в центрі уваги, може ображатися на те, що він не може завжди бути лідером поряд з вчителем, або витримувати конкуренцію інших в групі. В результаті, ця «нелюбов» нерідко стає взаємною: педагог несвідомо відчуває негативні емоції до такого «незручного» учня. А учень своєю поведінкою тільки погіршує ситуацію.
Згадаймо постать видатного К. Ушинського, захоплює його спостереження, про те що вплив вчителя на учнів становить ту виховну силу, яку не можна замінити ніякими статутами і програмами, ніякими формами організації навчальних закладів. Це означає, що «особистість вихователя означає все в справі виховання».
Найкращою ілюстрацією такого розуміння проблеми є головний герой з твору видатного педагога, Юрія Володимировича Завельського «Про шкільного вчителя: думки врозкид». Він (герой) бачить відсутність контакту між педагогом та учнями, одним з чинників відсутності зв’язку: «…є такий тип учителя, який розуміє свою задачу не в тому, що дітей треба ростити, розвивати, виховувати, а в тому, що ними – дітьми – треба управляти. Такі вчителі-управлінці, менеджери. Вони постійно дітей натаскують, будують, підганяють, нав’язують свою волю. Замість серйозного, глибоко продуманого виховання, в основі якого лежить переконання як один із способів виховання, – читання нудних нотацій, які викликають в дитині відторгнення».
Хоча мій власний професійний та життєвий досвід ще порівняно малий, проте я маю змогу бути дотичною до життя сільських шкіл буферної зони, де вже протягом 3 років впроваджується проєкт «Психосоціальний супровід (ПСС) для дітей та батьків/опікунів у буферній зоні на сході України» і можу сказати, що для більшості учнів педагог – це саме та людина, яка показує приклад коректного спілкування і встановлення взаємовідносин.
На мій погляд, найголовніше – вчитель має бути в ресурсі, дбати про свій психоемоційний стан, використовувати ефективні прийоми самодопомоги при стресових станах і звертатися за супервізійною підтримкою. Саме тому в межах проєкту ПСС за методичного сприяння та тренерського супроводу НаУКМА з цього року була впроваджена програма «Програма емоційної підтримки та професійного зростання для вчителів шкіл у буферній зоні», дякуючи, якій педагоги можуть отримати індивідуальні супервізії та вирішити проблемні питання професійної діяльності у колі професійної довіри – «Відкриті діалоги». Тож вчителям проєктних шкіл пропоную активно використовувати ресурс, який зараз є доступний та допоміжний.
Хоч мій висновок, можливо, і видається дивним, але я переконана, що значну допомогу в зміні позиції педагога можуть надати не тільки супервізії та програми особистісного зростання, але й самі учні. Ця теза не означає, що весь вантаж змін лягає на плечі дітей. Ні!!! Але діти, особливо підлітки, швидше дорослих розуміють, що своєю поведінкою і ставленням до себе вони формують і підтримують певний стиль поведінки дорослих.
Підкоряючись, вони розвивають авторитаризм педагога, обороняючись, вони розвивають агресивність. А стаючи самостійними, відповідальними і активними, вони рано чи пізно «виховають» в педагога бажання давати їм самостійність, отримають довіру і повагу з боку вчителя. Учні можуть звільнитися від старих стереотипів відносин до освітньої установи і звільнити від них педагогів.
На завершення свого роздуму підсумую: учням необхідно навчитися бачити й поважати особистість педагога, це може значно прискорити зміни в професійній позиції вчителів, а новий стиль поведінки допоможе педагогам бути рольовими моделями для учнів.
Потрібно змінюватися всім, і дітям і педагогам, бо не можна навчитися в того, хто не подобається – діти беруть приклад з нас, а ми вчимося у дітей!
Тож змінюємось на краще!
З великою вдячністю і повагою до Вашої педагогічної праці, Мартиненко Марина, психолог проєкту «Психосоціальний супровід (ПСС) для дітей та батьків/опікунів у буферній зоні на сході України».
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/